І я не я, і ти мені не ти
Ліна Костенко
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…
Про вірш
Філософська медитація про плин часу, незворотність людських учинків і вічну красу світу. Авторка утверджує стоїчну мужність та вірність власним моральним орієнтирам.
Історія
Поезія належить до доробку Ліни Костенко періоду збірок «Над берегами вічної ріки» (1977) або «Неповторність» (1980) — часу тріумфального повернення поетеси до читача після шістнадцятирічної заборони на публікацію за принципову підтримку руху шістдесятників. Роки примусового мовчання викували її непохитну естетичну й моральну безкомпромісність.
Ліна Костенко стала живим сумлінням української літератури другої половини XX століття. Її твори повертали поезії інтелектуальну глибину, європейську культуру віршування та абсолютну чесність перед історією і власним народом.
Форма
Твір вирізняється карбованим розміром: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Ліна Костенко віртуозно володіє афористичним словом, перетворюючи майже кожен рядок на вичерпну життєву максиму з бездоганним звуковим ладом.
Як читати
Вірш відкривається яскравим, психологічно точним зачином («І я не я, і ти мені не ти»), який відразу вводить читача у простір граничної відвертості. Образність позбавлена штучної пишності — кожен предмет чи стан окреслено виразним, майже різбленим контуром.
У серцевині тексту («Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж») розгортається глибокий філософський діалог ліричної героїні зі світом і сумлінням. Авторка випробовує буденні уявлення на міцність, викриваючи душевну лінь і нагадуючи про ціну кожної миті людського життя.
Фінал твору («І скімлить пес розумний на порозі») звучить як вистраждана етична формула незламності. Поетеса лишає відчуття високого очищення душі й невідступної віри в те, що правда та любов перемагають будь-яку темряву.
Теми: поезія шістдесятників · природа і людина · космічний політ · неповторність миті