Віяло мадам Полетики
Ліна Костенко
Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев’я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам’ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім’я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно — генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
Ліна Костенко
Про вірш
Тонка психологічна сповідь про неповторність кохання, крихкість щастя та шляхетну чистоту почуттів. Світла туга переплітається із вдячністю за пережите диво любові.
Історія
Поезія належить до доробку Ліни Костенко періоду збірок «Над берегами вічної ріки» (1977) або «Неповторність» (1980) — часу тріумфального повернення поетеси до читача після шістнадцятирічної заборони на публікацію за принципову підтримку руху шістдесятників. Роки примусового мовчання викували її непохитну естетичну й моральну безкомпромісність.
Ліна Костенко стала живим сумлінням української літератури другої половини XX століття. Її твори повертали поезії інтелектуальну глибину, європейську культуру віршування та абсолютну чесність перед історією і власним народом.
Форма
Твір вирізняється карбованим розміром: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Ліна Костенко віртуозно володіє афористичним словом, перетворюючи майже кожен рядок на вичерпну життєву максиму з бездоганним звуковим ладом.
Як читати
Вірш відкривається яскравим, психологічно точним зачином («Ідалія Полетика»), який відразу вводить читача у простір граничної відвертості. Образність позбавлена штучної пишності — кожен предмет чи стан окреслено виразним, майже різбленим контуром.
У серцевині тексту («вже років сто розплутують усе, що ти плела») розгортається глибокий філософський діалог ліричної героїні зі світом і сумлінням. Авторка випробовує буденні уявлення на міцність, викриваючи душевну лінь і нагадуючи про ціну кожної миті людського життя.
Фінал твору («автор: Ліна Костенко») звучить як вистраждана етична формула незламності. Поетеса лишає відчуття високого очищення душі й невідступної віри в те, що правда та любов перемагають будь-яку темряву.
Теми: поезія шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · космічний політ · плив часу