Афродіта Мілоська
Ти — матері Сікстинської сестра;
Земною, не надхмарною красою
Ти світиш нам. Падуть перед тобою
Віки й народи. Далечінь стара
У пам’яті нащадків не вмира,
Новою розцвітаючи весною.
Ти провідниця в праці й серед бою,
Натхненниця і пензля, і пера.
Ти бачила, як на простенькій лаві,
Забувши рани, скорбні і криваві,
Перед тобою Гейне сльози лив.
Тобі одній утішити вдалося
Успенського, що перший зрозумів
"Мужицькі завитки" твого волосся.