Дорош
Після шведської пожоги, тоді, як протурили запорожців з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки,[27] був військовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось мені про його чути ще в Січі, і розказували, що він збіса був завзятий і дуже письменний і знав по-турецькій і по-татарській і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запорожців із Туреччини[28] і знов осадив кош на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи і розкати, бо знав і кріпості будувать. Скінчивши своє діло, недовго він зоставався в коші, дуже вже старий був, і, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб де-небудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернівку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посередині – острів, не треба й обгороджуваться; от він тутечки й осадивсь. Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а він вже понасаджував скрізь дерев'я, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Так тутечки у його велика пасіка була – може, колодок з двісті, коли не більш. За медом було приїздили купці з Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до ігумена Самарсько-Миколаївського монастиря.
Ті козаки, що сиділи тутечки зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тім острові неначе який пустельник: з власних рук годував диких кіз, сагайдаків, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, під його хатою плодились бабаки. Ходив він, як чернець, у високій шапці, у чорній хламиді і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла, як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був з його дідуган, що хто б його не вздрів, то самі в'язи хиляться, щоб йому вклонитись. Тоді тільки й було зимовиків, що на річці Самарі, де теперечки Кочережки, та біля нас, де Василівка, у Бродчині і там ще – у Водяній. То було по великих празниках; народ приходив до Дороша, неначе до церкви, тоді тутечки не було церков; от він і читав їм Євангелію, апостола і Псалтир. Люди кажуть: "На самоті чоловік живе з Богом"; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все ж таки полата воно тобі душу, особливо почувши його з уст чесної перед Господом людини. Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судиться до старого.
У ті часи, як Дорош тутечки проживав, набігали ще на слободи татари: оце ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь од річки Самари аж до річки Орельці – водопої, а по горах – багацько джерел і криниць. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і котловинах; як же бувало слобожани турнуть звідтіля татар, то й вони де не візьмуться, на коней, за мушкети, і собі проводжають непрошених гостей. А Дорош – так ніколи не тікав: сидить собі на пасіці – і байдуже йому.
Олекса Стороженко — Мірошник Олекса Стороженко — Матусине благословення Олекса Стороженко — Розумний бреше, щоб правди добути Ще 18 творів → Біографія Олекси Стороженка
Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечерю куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина іде дим, і послав кілька вершників подивиться, хто там живе.
– Коли молодий, – каже, – то візьміть його у ясир,[29] а старий – чикни[30] йому башка.
Такий, бачите, у них був басурменський дряпіжний звичай. Поїхали татари у лиман та, як кажуть, "не спитавши броду, не лізь у воду", і загрузли в болоті. Стали гукать, так Дорош вийшов і розказав їм їхньою мовою, куди об'їхать; от вони і приїхали до його. Побалакав він з ними, показав свою пасіку, город, – так гарно у його в садочку: було це саме в Спасівку, як вже і дині, і кавуни, і садовина поспіла. Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили, от він і сам приїхав до Дороша в гості. Нагодував його старий медом, кавунами і чим Бог послав. Ватажок цілісінький вечір з ним пробалакав, тут у його у хаті ночував, а на другий день, прощаючись, подарував Дорошеві турецький килим і обіцяв, як буде повертаться, знов до його заїхать. Так не привів йому Бог вернуться, бо там десь за Берекою гетьманці перехопили його загін і завдали такого чосу, що й сам ватажок там же й ніжки відкидав, а його орду у три вирви гнали аж до річки Самари.
Як тікали вони побіля лиману, у одного татарина зашкандибав кінь; бачить сердешний, що вже йому не втекти, бо за спиною козаки – нічого робить! – от він з коня та в очерет і приліз до Дороша.
– Рятуй! – каже. – Як вирятуєш, то я твій навіки!
– Не знаю, як мені тебе й врятувать, – одказує Дорош, – бо ніде гаразд сховать; певне, сьогодні ще понаходять наші козаки та й витягнуть тебе із-за печі; і в болоті теж не сховаєшся, бо і там вони обнишпорять усі кутки; дуже вже ви нам надозолили!
Однак подумав-погадав старий та й вигадав, як його сховать. Викопав у пасіці ямку, так, щоб тільки улізти чоловікові до пліч, і посадовив туди татарина, а зверху накрив його вулієм – був у старого зайвий вулій, дуже великий. Тільки що обгорнув його гарненько землею, буцімто й справді колодка з бджолою, аж бачить; ідуть до його козаки; инші з радощів, що втерли носа ворогам, вже й понапивались.
– Добривечір, діду! – кажуть.
– Спасибі, – одказує Дорош.
– А нагодуйте нас, діду, медом, – просять. – Бачите, яка у вас гарна пасіка!
– Добре, дітки, – каже старий, – є за що і нагодувать, добре одчухрали татарву!.. Ідіть же у хату: на тім тижні підрізував, то тамечки у мене в чулані готовий мед.
Деякі хотіли вже йти у хату, а другі не згодились.
– Ні, діду, – не хочемо ми тижньового, давай нам з самого підкопу, свіжого!
– І той же з підкопу, – каже Дорош, – однаковий.
– Не хочемо ми того, – гомонять козаки, – давай нам свіжого, а не даси, так ми, не питаючись, і самі візьмемо!
А там вже деякі і на горище полізли, шукають, чи нема сала або горілки.
– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!
Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п'яні, а за п'яними і тверезі теж собі все заходжуються біля великого вулія, під котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони і самі перевернуть великий вулій, тоді вже поминай, як звали татарина.
– Ну, тривайте ж, хлопці, – каже, – як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робить!..
Тільки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки і гукнули:
– Давай нам, діду, з сієї, з великої: отутечки багацько меду!
– Не можна з сії колодки, – одказує Дорош.
– Чом? – загомоніли козаки, – давай, кажемо, з сієї, а не даси, ми й самі візьмемо – нам рук не позичати!
Дорош завіря їх, що паройки накинув у сю колодку, так буцім не їм і кажуть; одно товчуть: "З сієї та й з сієї!" Кругом обступили, декотрі вже і за колодку беруться. Що тут на світі робить? От Дорош і каже:
– Слухайте, хлопці, не руште сієї колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неї і одної краплі меду, хіба тільки чортяку побачите!
Та й гукнув до татарина, що йому робить.
– Сількісь, – одказав один з козаків, – я ще на свойому віку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!
За вулій, тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: "Свят, свят!" – врозтіч та якомога навтікача.
– Постривайте, хлопці, – гука Дорош, – я вам меду дам.
А вони тікають та лаються:
– Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під вулієм сидить!
Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедію – од їх він вже не таївсь – так вони дуже сміялись і прозвали того татарина чортом. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколу пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру. Знатний вийшов з його чолов'яга, а вже який скусний був коновал: і скотину лічив, і свиней, і болячки на людях вигоював. Проживав він десь за річкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його і унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.
А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грішми. Тоді тутечки по степах до чорта їх вешталось; тільки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись гроші, то й набіжать – і мучать, і печуть його, поки не віддасть усього до копійки. Так ото, кажу, і до старого нечистий їх приніс. Раз уночі чує він – хтось турготить у віконце.
– Хто там? – пита.
– Відчини, – одказують, – та засвіти світло, то сам побачиш, хто, коли тобі не повилазило.
Засвітив старий каганець, відчинив двері – увійшло їх три чоловіка. Як глянули на Дороша, на його високий зріст, грізний погляд і бороду аж до колін – уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.
– За грішми? – спитав.
– Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.
– Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.
– Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.
Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.
– Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..
Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:
– Беріть, – каже, – це його гроші!
Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:
– А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.
Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.
– Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.
– Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.
– Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?
– От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!
Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.
Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою.