Осінню

Ольга Кобилянська

Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначе-б самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду — он там на білім мурі — і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоруговкою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях.

Так осінню.

Він все тут.

Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя.

Всюди — де не глянути — воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах.

Там горить жовтим полум'ям між густо-зеленими смереками, там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого.

Здається, щось чигає за їх плечима.

Не бачать його, а відчувають.

У воздусі — холодними, напричуд ясними зоряними ночами — і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла — а там і довгими сумерками надвечір'я.

Іменно довгими сумерками воно наближається.

Всього крок — і стане.

Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.

Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.

Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.

Прилітає далеким запустілим полем.

Гуляє і стає.

Скликає чорне вороння і радить.

Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,— воно опиниться і над ним і скошує.

Дзень. Дзень.

Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.

Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.

Меланхолія і ще щось.

За сонцем то все?

Ні. Не за сонцем.

Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.

Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.

Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню

Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.

Надія це послідня, що їх покидає.

Так з дня на день.

Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини — не закриється ліс і все в білу мрію.

Тоді вже примкнуть очі — піддаються.

З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.

Дзень. Дзень.

Чернівці, 1900 р.

Про вірш

Імпресіоністична пейзажна мініатюра, що крізь образ осіннього вмирання природи досліджує меланхолійне відчуття минущості буття, фатальної невідворотності кінця та відчайдушної краси останнього спалаху життя.

Історія

Поезія в прозі «Осінню» постала в річищі активних естетичних пошуків Ольги Кобилянської 1890-х років, коли вона створювала низку настроєвих ліричних замальовок («Рожі», «Битва», «Там звізди проймали шарпом небо»). Цей доробок став переломним етапом подолання етнографічно-побутового реалізму в українській літературі.

Осінній мотив був органічною частиною світовідчуття європейського декадансу Fin de siècle, де в’янення природи сприймалося як дзеркало внутрішньої втоми інтелектуала та відчуття передчуття великих культурних катастроф зламу епох.

Форма

Текст написано вишуканою ліричною прозою з пульсуючим, майже віршованим ритмом, де синтаксичний паралелізм поєднується з градаційними нанизуваннями дієслівних та кольорових образів.

Мова твору вражає синестезійною чуттєвістю: звукові образи («тихим шелестом», «шолопанням») сплавлені із зоровими спалахами багрянцю й золота, а західноукраїнські лексичні форми («впосліднє», «послідньої», «воздусі») додають тексту специфічного модерного колориту доби.

Як читати

Головний нерв мініатюри — парадоксальне поєднання неминучої загибелі та екстатичного розквіту. Природа перед настанням зими розгортає свою граничну колористичну розкіш («виживають до послідньої крапельки», «розкошує в барвах»), що перетворює процес умирання на тріумфальний естетичний акт, бенкет барв на межі небуття.

Вітер і холод персоніфікуються як приховані хижаки («чигає за їх плечима»), що втілюють невідворотну силу Смерті й Часу. Динаміка різних порід дерев — від трепетної берези до міцного явора — демонструє універсальність космічного закону передчуття кінця, перед яким рівні і слабкі, і величні істоти.

Теми: минущість життя · краса вмирання · осінній сум · людина і стихія природи · передчуття фатуму

Усі поети