Ойойкове гніздо
— Хочеш, Лусь, побачити ойойкове гніздо?
Хитро примружившись, Федько чекає, що скаже у відповідь Льонька. А той підозріло поглядає на сусіда, міркуючи: жартує він чи ні? Від цього Щербатого можна чекати всякої, капості. Недавно малому Мишкові порадив закопати на городі батькову люльку. Після дощу, мовляв, цілий десяток виросте: величезна люлька, а на ній — дрібні люльченята. Малий послухав — дуже хотілось йому щось приємне зробити для татка. Звичайно, люлька не зійшла, а тільки потрухлявіла. До того ж хлопці з усієї вулиці глузували з городника-невдахи.
Або, скажімо, оце прізвисько — Лусь. Досить було сказати якось Льоні: "Хай йому лусь!" — як Федько підхопив те словечко. Причепилось воно до хлопця, як реп’ях до кожуха. Лусь та Лусь величають тепер. Правда, і Льоня не залишився в боргу. Коли Федько вийшов одного разу на вулицю без переднього зуба і сказав, що упав з коня (а насправді невдало спікірував з груші),— з легкої Льоньчиної руки прозвали хлопця Щербатим. Отож, поки Льонька роздумував, Федько навсидячки задер босу ногу і спокійнісінько витер собі носа зашкарублою потрісканою ступнею. Зробив це він так вправно і несподівано, що Льонька сторопів. Тепер він ладен був усьому повірити.
— Ну, хочеш побачити? — набивався сусід.
— Ойойкове... А що це таке? — обережно поцікавився Льонька.
— Тю, не знаєш? — знизав плечима Федько.— Жар-птиці не бачив, чи що? Хвіст здоровенний — віялом. І весь вогнем переливається...
Карі очі Льоньки округлились, заіскрились, ніби в них відбилось веселкове сяйво, яке випромінювала дивовижна птиця.
— Гніздо вона мостить із павутиння,— захоплено розказував сусід.— Торкнешся рукою — м’якеньке-м’якеньке. А в гнізді — пташенятка...
— Покажи! — вихопилось у Льоні.
Тепер він зовсім вірив Федькові. Та й серйозний вираз обличчя, навіть рудий наїжачений чубчик і широкий в ластовинні ніс — все свідчило, що Федько каже чисту правду.
— Федь, покажи! — благально шепнув Льоня.
— Е ні! — підвівся Федько.— Я знаю тебе — хлопцям розкажеш. Будете бігати туди, гніздо зруйнуєте...
— Та їй-богу мовчатиму! Ну от щоб мені...
Федько поважно підсмикнув штанці, спроквола мовив:
— Хіба що так зробимо. Скидай майку. Зав’яжемо очі, щоб дорогу до гнізда не бачив.
Віктор Близнець — Оленчине свято Віктор Близнець — Водяний Віктор Близнець — Земля світлячків Ще 31 твір → Біографія Віктора Близнеця
Льоня одним махом зняв свою майку. Федько довго мудрував, пов’язуючи нею Льоньчину голову.
— Нічого не видно?
— Темно, як у погребі! — щиро зізнався Льоня.
Тільки після цього Федько взяв його за руку і кудись повів. Льонька обережно переставляв ноги, раз у раз спотикався, навіть звалився в рівчак, але знову брів далі, в загадкову безвість. А Федько виробляв такі викрутаси, що Льоні аж моторошно ставало, повертав його наліво й направо і весь час примовляв:
На схід підеш — в яму впадеш,
На захід підеш — в ріку попадеш...
Льонька холов від страху, проте мовчав, не подаючи навіть виду, що йому боязно.
— Тс-с-с!..— зупинився Федько.— Наближаємось. Ух, і птиця ж яка! Аж очі сліпить.
Він легенько натиснув на Льоньчине плече:
— Присідай, Лусь. Рукою помацаєш...
В ту ж мить Льоня відчув, як щось колюче вп’ялося в тіло.
— Ой-ой! — крикнув він і рвонув пов’язку з очей.
Побачив: сидить він на старій колючій дерезі, а хитрий Федько вже встиг утекти. Вискочив на пагорб і давиться від сміху:
— Оце тобі,— каже,— ойойкове гніздо!
Льонька заплакав. Не тому, що було дуже боляче (траплялось і гірше), а тому, що над ним так підступно насміялися, йому не хотілося ні з ким зустрічатись, і він, самотній, пригнічений, побрів балкою до річки. Сів на камінь, добре нагрітий сонцем, звісив ноги у воду, задумався: "З Федьком більше не дружитиму,— пообіцяв сам собі.— Хвалько й задирака він. Матері не слухається, малих зобиджає. А спробуй щось випросити у нього. Ого! Аж затруситься!"
І Льоня пригадав недавній випадок. Вийшов якось Федько на вулицю, від задоволення увесь світиться. Через плече — чорний пасок, збоку щось скельцями виблискує. Придивились хлопці — справжнісінький бінокль!
— Дядько мені подарував,—вихваляється Федько.— В морфлоті служить.
Недбало приклав до очей бінокль, на Мишка навів:
— Глянеш отак — Мишко як слон, а з другого боку глянеш — Мишко як комаха.
І вже зовсім гордовито:
— Вчора,— каже,— супутника бачив. Оком не видно, а в бінокль подивишся — летить над селом, наче м’яч футбольний.
Обступили хлопці його, з усіх боків смикають. "Дай та дай!" — просять. Кожному не терпиться на супутника глянути. А Федько ще більш заважнів:
— Це дуже секретна штука,— відмовляє,— не можна нікому давати...
...Згадавши, як носився Федько з своїм подарунком, Льоня сердито чвиркнув у воду:
— Жаднюка!
Він зручніше вмостився на камені і окинув поглядом протилежний берег, де серед верболозу, над самою річкою, височіла вибілена дощами і сонцем скеля, дуже схожа на лису голову велетня. Під тою скелею починався хід у підземелля, а там, десь глибоко-глибоко, як переказували люди, в давні часи гайдамаки сховали зброю.
— Ось найду ті скарби,— замріявся Льоня,— усім роздам: тому лук, тому стріли чи спис, а Щербатому — дірку від бублика. Хай ковтає завидки.
Льонька уявив собі, як зеленіє від заздрощів Федько, і зовсім повеселішав. Роздягшись, прямо з каменя шубовснув у річку, та так, що аж хвилі пішли по воді.
* * *
Ще здалеку Федько помітив: сидять під хатою Льонька з Мишком і про щось захоплено говорять. Тихого і спокійного Мишка сьогодні не впізнати. Дивись, що витворяє! То впаде на землю і вужем звивається, то, раптом схопившись, ловить руками повітря. Чудасія — та й годі!
Федько нерішуче пом’явся на місці. Підійти до них і послухати? Проженуть — це ясне діло. Люльку і ойойкове гніздо не простять.
І все-таки не міг втерпіти, потихеньку підкрався, став за деревом.
— А лисенят як? — почув Мишків голос.— Там же їх троє.
— Мішок візьмемо!
Це вже Льонька озвався.
— Не донесемо. Лисиця важка. Ти ж сам бачив: як наше теля завбільшки. Хвіст по самій землі волочиться...
"Яка лисиця? Які лисенята?" — не міг второпати Федько. Далі терпіти було надсилу.
— Про що ви там торочите? — спитав недбало. Заклав руки за спину, з погордою глянув на хлопців. Ваші розмови, мовляв, не дуже мене цікавлять.
Льонька нахмурився, непомітно сіпнув за руку Мишка. "Ані пари з уст!" — означав той жест. Та Мишка попереджати не треба було. Побачивши за деревом Федькову голову з наїжаченим житнім чубчиком, він схилився і став заклопотано копирсатися в землі.
— Про яку лисицю говорите? — вже м’якше перепитав Федько.
Льонька пирснув у кулак:
— Про таку руду, як ти...
Удвох засміялись і знову мовчать. "Так від них нічого не взнаєш",— вирішив Федько. Він удав, що здогадується:
— Фі, знаю! Щось придумали? Хочете мене піддурити? Не вийде, голубчики!
Мишко обурився:
— І зовсім не придумали! Льоня нору знайшов. Ось що!
"Лисичу нору!"— не повірив своїм вухам Федько. Він давно вже чув, що в селі лисиця об’явилась. Схватить курча — і в берег! А де живе розбійниця, нікому не вдавалося дізнатись. Невже хлопці щось провідали? Він підсунувся ближче, проте сказав якомога байдуже:
— Хм, знайшли... Видумуєте, мабуть...
— А таки знайшли! — кинув ображений Льоня.— І лисицю з лисенятами бачили! І підемо сьогодні ловити.
Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її...
— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: "Невже ви такі жорстокі?" — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?
— Ти нам не друг! — відрубав Льоня.— Ти менших завжди зобиджаєш!
Федько винувато підшморгнув носом.
— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.
— Не буду...
— І обдурювати не будеш?
— Не буду...
Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:
— Це ти зараз клянешся. А потім...
— Та не буду! Чесне піонерське! — Голос у Федька дрижав.— Ну, хочете — молочай їстиму!
Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.
— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня.— Пішли!
Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. "А може, справді хочуть мене розіграти?" — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.
Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.
— Лягайте! — шепнув Льоня.
Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.
— Шарудить! Значить — в норі.
Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.
— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько.— Ловити треба...
В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.
— Втекла...
Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.
— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько.— Завтра спіймаємо.
На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.
— Почекайте мене.
Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.
— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.