Журавлі-журавлики

Володимир Малик

В тридев'ятім царстві,
у країні див,
серед гір похмурих
мудрий ворон жив.

Там ліси дрімучі,
там громи гримучі,—
б'ють із хмар у землю
блискавки сліпучі.

У долинах диких
день — мов темна ніч.
Там співають вивільги
і регоче сич.

Не дивує ворона
їхній сміх і спів,
бо на світі білому
триста літ прожив.

Він сидить на скелі,
поглядає вниз,
кострубатим мохом,
наче пень, обріс.

Я старого ворона
добре попросив —
він для діток наших
казку розповів.

* * *
В давнину глибоку,
як війна була,
дівчинка Наталочка
у батьків жила.
Ніби льон — біленька,
грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу.
Раз летів у вирій
журавлиний ключ,—
впав на нього каменем
сокіл із-за туч.
Дівчинка Наталочка
бачила здаля,
як ударив сокіл
дзьобом журавля.
Журавель, мов грудка,
впав на землю прудко:
знать, його крило
зранене було.
Скрикнула Наталочка,
наче бджілка, мчить.
Зупинилась, дивиться —
журавель лежить.
Витягнув крило своє —
рани на крилі,
кров гаряча струменем
ллється по землі.
Простягає голову,
жалібно глядить —
ген, у небі синьому,
ключ його летить.
З друзями розстатися
жаль йому, мабуть,
бо в очах туманиться
слізна каламуть.
Журавлі курличуть —
за собою кличуть,
журавлі курлять —
в теплий край летять.
Дівчинка хустину
з голови зняла,
ніжно доторкнулася
ручками крила.
"Не сумуй, журавлику,
підемо в село —
там тобі я вигою
зранене крило".
Рани зав'язала,
кров затамувала,
ніжками тупу —
скаче по степу.
Привела додому,
їсти-пить дала,
все коло журавлика
бігає мала.
Кличе маму, татка,
кличе дідуся,—
мов ромашка, сонячно
світиться уся.
Гладить сіру шийку,
гладить довгий дзьоб.
У такого лікаря
й мертве ожило б!
З хутора всі діти
збіглись поглядіти —
що за дивний птах
в неї на руках?
Дівчинка годує
хлібом журавля,
вдвох із ним над річкою
кожен день гуля.
Скаче з ним по травці,
світла, як весна,
Павликом-журавликом
зве його вона.
А за ними діти
З багатьох осель:
ой, який цікавий
сірий журавель!
Журавель дитинку
смиче за косинку:
любить дітвору —
кру кру!
Ось минає тиждень...
Зранене крило
в Павлика-журавлика
майже зажило.

Він уже стрибає,
крилами махає,
радісно у небо
дивиться безкрає.
Там, у синій млі,
линуть журавлі, —
в теплий вирій відлітають
з рідної землі...
Тільки б до весни
зиму перебуть,
а весною гомінкою —
у зворотну путь.
От одного разу
в лузі, біля круч,
сів спочити зморений
журавлиний ключ.
Павлик стрепенувся .
і притьмом побіг —
журавлів як друзів
привітав своїх.
А вони курликали
та за крила смикали:
родича, мабуть,
кликали у путь.
Павлик засмутився,
дівчинку обняв,
тужно на прощання
крильми помахав.
Журавлі спочили,
кру! — і полетіли,
тільки пружні крила
дружно зашуміли.
А над журавлями —
небо, далина...
Дівчинка Наталочка
зосталась одна.
Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу.
* * *
Раптом — що це? Крики.
То іде орда.
Дівчинка Наталочка
дивиться — біда!
По степу, мов хмари,
турки і татари
горбляться в сідлі —
скачуть злі-презлі.
За плечима — луки,
при боках — шаблюки,
а в горі над ними
в'ються хижі круки.
Люди до фортеці
утекли з села.
В полі залишилася
дівчинка мала.
Перекотиполем
по стерні летить,
ніжками маленькими
дрібно миготить.
А позаду — тупіт,
гострий дзвін шабель...
Де ти, сірий братику,
Павлик-журавель?
Чуєш?.. Під копитами
шелестить бур'ян,
в'ється над голівкою,
ніби вуж, аркан.
Впився в біле тіло,
як холодний ніж.
Бух! — упала дівчинка
на сухий спориш.
Дівчинка Наталочка,
бідна полоняночка,
ніжками тупу —
плаче у степу.
Вороги спіймали
біле пташеня,
прив'язали ременем
цупко до коня.
Дикими степами,
балками, ярами
шали її вкупі
з іншими рабами.
Падають невільники,
кров сочиться з ніг,
та на спини важко
падає батіг...
Привели Наталочку
у чужі краї —
туркові-купцеві
продали її.
А купець Наталочку
на пташник послав —
доглядати пишних
павичів і пав.
Дівчинка-мурашка
стомлюється тяжко —
навіть уночі
сняться павичі.
* * *
У купця, крім неї,
сотні дві рабів —
в ланцюги закутих
дужих молодців.
Кожен ранок з льоху
із-за ґрат міцних
сам купець-господар
випускає їх.
Йдуть раби понуро,
чорні наче ніч.
Одяг їхній дрантям
обвисає з пліч.
Йдуть раби. З галери
носять вантажі.
Тільки очі світяться
гостро, як ножі.
Йдуть... А їм назустріч
дівчинка мала.
"Добрий день",— промовила,
ручку простягла.
Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
кошик у руках,
сльози на очах.
"Ви погляньте — наша! —
стрій закам'яніє.—
Звідки ж це ти, крихітко?
Із яких країв?"
"Я з Поділля, дядю...
А відкіль же ви?"
"Ми — із України,
з Дону, із Москви...
Пятий рік минає,—
немалий то час,—
як в бою кривавому
полонили нас.
В пута закували,
світ замурували,
волю відняли —
в рабство продали".

"Гей, ти що тут робиш?"
раптом наглядач
заревів позаду,
як ведмідь-патлач.
Дівчинка, мов пташка,
пурхнула від них —
тільки п'яти блиснули
ноженят малих.

* Ф *
Раз вона підгледіла
у саду вночі,
де купець, лягаючи,
заховав ключі.
Дівчинка не дише —
жде, коли б скоріше
впала над землею
ніч якнайтемніша.
І в ту ніч похмуру
з в'язкою ключів
шуснула у темряву
визволять рабів.
Спить наглядач лютий,
міцно, мабуть, спить,
аж хропе,—
не чує,
як замок рипить.
Двері відчинилися —
і раби з-за ґрат,
радісні, схвильовані,
вийшли в темний сад.
Взяв один Наталочку,
на руках підняв
й, міцно пригорнувши,
тихо проказав:
"Ну, спасибі, доню,—
виручила нас!..
Друзі, ЕСІ за мною!
Гаятись не час!"
І поніс Наталочку
на руках міцних.
У яру кайдани
збили з рук і з ніг.
Зброєю їм стали
довгі ланцюги,
бо навколо ж — варта,
люті вороги!
Йдуть вони до моря...
Там в осінній млі
на воді гойдаються
темні кораблі.
Дівчинка припала
дяді до плеча,—
світиться зірками
радість у очах.
"Тихше, хлопці, тихше!"
чується в пітьмі.
Йдуть раби до берега,
дужі і німі.
Каторга скінчилася,
ніби сон страшний...
Тільки б захопити
корабель швидкий!
Ось уже видніються
щогли корабля...
Та раптово окрик
пролунав здаля.
Гримнув постріл, другий,
чути тупіт ніг.
То наглядач з вартою
доганяє їх.

"Уперед!" —
невільники
канули в пітьму.
Вже не наздогнати
втікачів йому!

Чом же спотикається
утікач один?
Опускає дівчинку
з рук на землю він.

Сам додолу хилиться —
падає в кущах.
В небо сумно дивиться,
як підбитий птах.

Куля в груди влучила,
з рани кров струмить...
А над ним заплакана
дівчинка сидить.

Тут примчав наглядач,
звіром заревів.
Знову подоляночка
Е лапах ворогів!

Дівчинка Наталочка,
бідна полоняночка,
зв'язана сидить —
вдалину глядить...
А раби помчали —
досягли причалу,
захопили з боєм
каторгу 1 чималу.
Швидко в море вивели
корабель прудкий,
підняли на щоглі
парус-вітровій.
Полетіли стрімко
у нічній імлі
до ясного берега
рідної землі.
1 Каторга (тур.) — галера, весловий корабель.

* * *
Як почув господар,
що втекли раби,
він малу Наталочку
мало не забив.
І звелів наглядача
й дівчинку —
обох
закувати в пута
й кинути у льох.
В льосі тім Наталочка
зиму всю була.
Як же їй хотілося
сонця і тепла!
Дівчинка-билинка
стала мов пушинка,—
втік дитячий сміх
з вустоньків сумних.

Навесні господар
знов її послав
до своїх коханих
павичів і пав.
А вони, трикляті,
горді та пихаті,
ходять, надимаються,
мов пани пузаті.
Сумно, тужно дівчинці
серед пишних трав,
ходить понад берегом —
плаче у рукав.
Лагодить сорочечку,
латану, стару.
Раптом чує радісне
журавлине — кру!
Високо у небі
журавлі летять,
крилами-вітрилами
дружно лопотять.
Гомонять-курликають
весело вони,
бо на рідну землю
линуть з чужини.
Дівчинка-пушинка
вслід за ними мчить.
" Павлик у-журавлику,
опустись на мить!"
Журавлі минають,
вдалині зникають.
Жоден із ключів
на той клич не сів.
Та й не дивно: скільки
проплива ключів!
Перший, другий, третій,—
п'ятий полетів...
Ось і ключ останній
в надвечірній час...
" Павлику-журавлику!" —
крикнула ще раз.
Птахи сірокрилі
лиш почули — сіли,
дівчинку Наталочку
колом обступили.
Глянула невільниця —
диво-дивина:
Павлика-журавлика
впізнає вона.
Журавля впізнала —
до крилець припала,
плачучи-ридаючи,
горе розказала.
"Не журись, Наталочко,—
Павлик відповів.—
Через два дні будеш
у своїх батьків!"
Пильно на всі боки
подивився птах —
ген рибальська сітка
сохне на кілках.
Птахи зрозуміли —
сітку розпустили,
на широкім березі
миттю розстелили.
ДІЕчинка у сітку
сіла, мов грибок.
"Нумо в путь!" — курликнув
Павлик-ватажок.
Журавлі знялися,
як бійці в строю,
бережно тримаючи
знахідку свою.
А в цей час із дому
вискочив купець,
глянув — і від люті
посинів, як мрець.
"Гей, погані птахи,—
закричав невлад,—
дівчинку-невільнищо
поверніть назад!"
Журавлі сміються:
" Кру-курли-курли!"
Через синє море
линуть, як орли.
І мала Наталочка
з ними, МОВ сестра,—
на СВОЮ вітчизну,
до свого Двора...
День і два летіли,
крила натомили,
а на третій рано
біля річки сіли.
Опустили сітку
на м'яку траву.
ДІВЧИНЦІ не віриться —
сон чи наяву?
І село, і річка,
і знайомий луг —
і шовкові трави
стеляться навкруг.
А назустріч — мама,
а назустріч — тато...
В дівчинки Наталочки
радості багато.
З Павликом-журавликом
грається вона —
пташка-щебетушка,
квітка весняна.
Рідне сонце тепло
сяє з вишини.
Житом кучерявляться
запашні лани.
Діти ластів'ятами
в'ються тут і там:
принесли із хутора
хліба журавлям.
Журавлі поїли —
кру! — і полетіли,
лиш невтомні крила
лунко зашуміли.
Кинулась Наталочка,
руки простягла.
По щоці скотилася
слізонька мала.
"Ви куди прямуєте,
у які краї,
журавлі-журавлики,
братики мої? "

Ключ піднявся вгору,
вдалину летить...
Дівчинка Наталочка
по траві біжить.
Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу...

Про вірш

Світла й лірична віршована казка про милосердя, щирість та цілющу силу дитячої турботи, здатної повернути до життя зраненого птаха посеред суворої повоєнної дійсності.

Історія

Віршована казка «Журавлі-журавлики» належить до раннього періоду творчості Володимира Малика, коли письменник активно працював для дитячої аудиторії як педагог за фахом і автор поетичних творів для малечі. Вийшовши окремою книжкою на початку 1960-х років у республіканських дитячих видавництвах, казка здобула широку прихильність юних читачів завдяки фольклорній наспівності та високому гуманістичному звучанню.

Твір постає на перетині казкової алегорії та відгомонів тяжкого воєнного досвіду народу: ремарка «В давнину глибоку, як війна була» проєктує казковий наратив на реальний досвід дітей післявоєнного покоління, для яких рани, втрата рідного дому та прагнення захистити слабшого були зрозумілими реаліями буття.

Форма

Твір написано тонізованим віршем із домінуванням чотиристопного хорея з пірихіями, що зумовлює живий, динамічний, пісенно-ігровий ритм, притаманний дитячому фольклору й лічилкам. Організація строфіки гнучка: автор варіює катрени та парні римовані дистихи, майстерно вводячи звуконаслідувальні та тавтологічні ритмомелодійні повтори («ніжками тупу, скаче по степу», «журавлі курличуть — за собою кличуть»).

Композиція твору класична рамкова (обрамлена): казка відкривається казковим зачином про мудрого трьохсотлітнього ворона-оповідача, що живе на скелі серед буревіїв і дрімучих лісів, після чого дія переходить у простір людяної та світлої оповіді про дівчинку Наталочку.

Як читати

Образна система казки побудована на світлотіньовому та кольоровому контрасті. Темний, містичний вступ із сичем, громовицями та старим моховитим вороном створює відчуття вікової таїни, яка в основній частині поступається теплому, сонячному світові: Наталочка змальована біленькою, мов льон, вона «сонячно світиться», мов ромашка. Журавель, що впав від удару хижого сокола, уособлює беззахисність краси перед агресією темних сил.

Центральна ідея твору виражена афористичною формулою: «У такого лікаря й мертве ожило б!». Любов, доброта й самовідданість дитини постають як життєтворча космічна сила. Порятунок птаха переростає суто побутовий сюжет, трансформуючись у притчу про відновлення життєвої гармонії: зранена душа (образ підбитого крила) зцілюється турботою громади та повертається до природного кола буття.

Теми: любов до природи · милосердя та доброчинність · дитяча чистота і щирість · цілюща сила турботи · фольклорна казкотерапія

Усі поети