Федько-халамидник
Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька:
там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному" другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,— граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким,— для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є.
А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.
А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй,— перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:
— Ну? Наживсь на світі? Говори!
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є.
Або пускають хлопці змія.
Плац великий,— ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.
— Пускай! — кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу ж козиряє і б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.
Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.
Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менше та менше.
Володимир Винниченко — Купля Володимир Винниченко — Дим Володимир Винниченко — Олаф Стефензон Ще 55 творів → "Федько-халамидник" (скорочено)"Федько-халамидник" (аналіз)"Федько-халамидник" (шкільні твори)Поясни, як характеризують Толю його вчинки (та інші запитання) Біографія Володимира Винниченка
— Телеграму давай!
Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: "не пускають!". Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює, і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телеграму.
Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто,— але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:
— Ану, гей там, давай сюди змія!
Буде однімати. Федько іде змія однімать.
Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
— Давай змія! — підходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.
Спірка піднімає з землі камінь і кричить:
— Ану, підійди! Ану!
Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.
— Давай сюди змія!
Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.
— Даєш змія?
— А це твій змій?
— Одніму та й буде мій.
— Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.
— Ану, бий!
Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.
А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро тягнуть назад.
— Ну, бий же! Ех, ти! — боїться... Я он без каменя, на вас трьох.
— Льонька, Ва-а-сько! — раптом кричить Спірка.— Сю-да-а!.. Федько змія однімає!
Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий, Спірка й Стьопка кидаються на нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.
— Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці!
Босявка! Зараза!
А Федько все йде та й іде. Змій уже його.
Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко і не можуть йому нічого зробити, він раптом вертається і віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть.
— На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу — зроблю з цілого листа. Тато з типографії принесе червоної бумаги, так он якого зроблю...
Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить.
Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, а борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.
— Що? Вже знов? — питає він, глянувши на Федька. Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.
— Правда то? — питає батько у Федька.
Федько мовчить.
— Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
— Правда,— тихо одмовляє Федько.
— Скидай штани.
Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.
Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити.
Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.
— Лежи!! — кричить батько.
— А кляте ж яке! А кляте! — сплескує руками мати.— Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь...
Вибивши "сибіряку", батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.
— То тобі за те, а це за те, що правду говориш...
Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться,— він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить.
Не любить також Федько й товаришів видавати.
Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.
— Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, вчить сина. Замість того, щоб повчить його за те, що покриває других, він хвалить...
— Нічого, стара... За все бить не можна. За що бити, а за що хвалити...
— Так-так! Хвали його, хвали...
А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула й теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.
— Де ти так убрався?! Хто тебе так? — жахалась вона. Толя плачучи казав, що він не винен, що Федько призвів на те.
В той же вечір батько Федьків допитував уже "сибіряку".
— Ти лазив з Толею драть горобців?
— Лазив.
— Ти порвав йому штанці?
— Він сам порвав. Не вміє лазить, а береться. Хай не лізе.
Але тут вмішувалась мати:
— Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як з Стьопкою. Та через тебе нас з кватирі виженуть... Щоб ти не смів підходити до його, мурло ти репане. З свинопасами тобі гратись, а не з благородними дітьми. Нещастечко ти моє! І за що мене Бог покарав таким сибірякою... А батько нічого йому й не скаже, роби, синку, що хочеш, бий дітей, хай нас виженуть з кватирі...
Батько мовчить і хмуро дивиться в вікно. Надворі вечір. З вікон хазяйського дому ледве чутко вибиваються звуки ніжної музики. Тепло і затишно там. Батько Толин десь походжає собі по просторій хаті, задумливо слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура. Мати грає. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці їм знесуть плату за квартири, мужики за землю грошей привезуть, їх ніхто не вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.
— Скидай, сучий сину, штани! — раптом грізно звертається батько до Федька.
Федько з-під лоба дивиться на тата.
— За віщо? — ледве чутно питає він.
— За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.
— Та я з ним не водюсь, він сам лізе.
— Жени його під три чорти од себе... Яка він тобі кумпанія?.. Лягай!
Федько лягає, але батько так б'є, що мати зостається зовсім невдоволена.
А на другий, третій день Федько знов спокушає Толю. І спокушає якраз в такий момент, коли ні одному чоловікові в голову б того не могло прийти.
Скажімо так. Надворі буря, дощ ллється з неба такими патьоками, наче там тисячі Федьків перекинули тисячу діжок з водою. Хмари аж сині, кошлаті, так і розрізують їх зеленяві блискавки.