Скали… Кедри… Скоро й вечір.
Я сумна стою.
В’ється стежка… Ох!.. чи йтиме ж
Той, кого люблю?..
Тінь в долинах… Верхогір’я
Наче золоте…
Гасне сонце… Тоне в морі…
Любий! де ж ти?! де?!
Впала ніч… Шакали виють…
Вітер… Мов зима!
Я всі очі прогляділа, —
Милого нема!
1897
Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.
Поезія належить до багатого доробку автора (Агатангел Кримський), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: наспівний чотиристопний хорей. Фольклорно-романсовий наспівний хорей із виразною пісенною мелодикою.
Стрункі катрени з чергуванням відкритих і закритих рим. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Скали… Кедри… Скоро й вечір»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Гасне сонце… Тоне в морі») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Милого нема») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · інтимна лірика · пейзажна лірика · краса і гармонія