Балада провулка
Богдан-Ігор Антонич
Де, заламавши руки сині,
рятунку кличе ніч намарне,
колишуться п’яниці й тіні
біля кульгавої ліхтарні.
Блакитним квітом похилившись,
ліхтарня, мов лілея в’яне,
і світ недійсний, тільки миші
ведуть шевців на місяць п’яних.
В корчмі із зорями й дзвінками,
де лупії і сажотруси
співають гімни над склянками
і славлять ніч і чар спокуси.
Крива ядуха пані смутку,
схиляючись до касопорців
обличчям зморщеним, мов губка,
фальшиві карти в пальцях корчить.
Оперши лікті у задумі,
нічного промислу любимці
пливуть на плахтах диму й шуму
під лопіт зір у скрипки скриньці.
В кублі химер, верзінь, наруги
під хлип свічок — тремтливих птахів
ворожать лупіям папуги,
і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.
Знічев’я плачуть горлорізи
і сповідаються горілці,
і, мов павук, у горло лізе
забутий спів, подертий в кільця.
Знов сажотруси стягом гімну
життя похвалу залопочуть.
Хто це у кухоль знагла гримнув
. . . . . . . . . . . ?
Чарки, мов птахи, відлітають
понад столами, попід стелю
лопочуть крилами скляними,
дзвінками грають понад синім
кущем димів, що корчму стелять.
Зів’яла вже зоря остання,
і місяць теж зів’яти мусів,
та в черепа розбитій мушлі
шумить і плеще аж до рання
хор лупіїв і сажотрусів.
30 січня 1936
Про вірш
Апокаліптичне видіння урбаністичного міста-монстра з експресіоністичним напруженням та космічним розмахом. Поет протиставляє штучну цивілізацію асфальту первісній вічності всесвіту.
Історія
Твір належить до збірки «Ротації» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Форма
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
Як читати
З перших рядків («Де, заламавши руки сині») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («під хлип свічок — тремтливих птахів») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («хор лупіїв і сажотрусів») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · природа і людина · космічна безвість · урбаністичний пейзаж · інтимна лірика