Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.
Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.
Кларнетів схлип, і вітру помах,
і виє лис — нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.
Це з-понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.
Апокаліптичне видіння урбаністичного міста-монстра з експресіоністичним напруженням та космічним розмахом. Поет протиставляє штучну цивілізацію асфальту первісній вічності всесвіту.
Твір належить до збірки «Ротації» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
З перших рядків («Надходить буря. Сиві вільхи») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («Кларнетів схлип, і вітру помах») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («мов леза, схрещую з громами») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · космічна безвість · урбаністичний пейзаж · інтимна лірика · філософія буття