Голос моря
Богдан-Ігор Антонич
З Ярослава Врхліцького
Мов гамір труб і бубнів, псалма дзвонів,
Мов водоспад, що вниз невпинно рве,
Мов тисяч львиць, що кожна з них реве,
Пташиних буря крил та крик мільйонів,
Сплітається тут тисяч різних тонів,
Тут бренькотить, там знов брязк, шум пливе,
А з цього гімну, тучі й свару зве
Синайського щось відгомоном трону:
“Безмежна, вічная симфоніє,
В акордах з вітром віддих бога грає,
З моїм його хід серця в змязі б’є
Осанна, що ніколи не вмирає.
В грозі поет моїх крас келих п’є,
Моїм теж глибом в вічність споглядає!”
Про вірш
Філософське осмислення біологічної єдності всього сущого — від травинки й звіра до далеких зірок. Твір утверджує захват буттям і диво щоденного космічного коловороту.
Історія
Твір належить до збірки «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Форма
Вірш написаний у формі: канонічний п’ятистопний ямб. Шляхетна гармонія п’ятистопного ямба з класичним чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Класична сонетна архітектоніка: два катрени (теза й антитеза) та два терцети (синтез і пуант). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
Як читати
З перших рядків («З Ярослава Врхліцького») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («А з цього гімну, тучі й свару зве») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («Моїм теж глибом в вічність споглядає») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · інтимна лірика · творче покликання · філософія буття