Кінець світу
Богдан-Ігор Антонич
Мов бура плахта, хмара круків
сідає на дахах бриластих,
і місяць, звівши сині руки,
немов пророк, став місто клясти.
За всі гріхи і всі провини,
за малість, зрадність і підлоту,
за злочини, що повне ними
кубло презирства і голоти.
Тоді розпутники і гарпагони
покутних псалмів заспівали,
і калібани били в дзвони,
й гетери, мов кобили, ржали.
Мерзенні, сороміцькі, мертві
люїзи з ліжок виходили,
й сарданапалів гордих жертви
червоні язики гострили.
Мов стріл дванадцять з неба пращі,
вітрів дванадцять шле додолу,
й Земля розкрила зворів пащі,
й розбите в кусні Сонця коло.
Гримить підземний лоскіт здаля,
вдаряє в мури буря дзвонів,
і місто котиться в провалля
під лопіт крил і мегафонів.
4 січня 1936
Про вірш
Апокаліптичне видіння урбаністичного міста-монстра з експресіоністичним напруженням та космічним розмахом. Поет протиставляє штучну цивілізацію асфальту первісній вічності всесвіту.
Історія
Твір належить до збірки «Ротації» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Форма
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
Як читати
З перших рядків («Мов бура плахта, хмара круків») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («Мерзенні, сороміцькі, мертві») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («під лопіт крил і мегафонів») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · природа і людина · космічна безвість · урбаністичний пейзаж · інтимна лірика