Поема про вітрини
Богдан-Ігор Антонич
Скляні очі кам’яниць,
над ними чола балконів,
рійний, стрійний танець
світла красок, тонів.
О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто –
задимлене в неба блакить
алмазними зіницями вітрин.
Очі скляні кам’яниць,
над ними шильди, фасади,
мінливий реклам танець
пестить трійлом принади.
О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
розбавлене рельєфами вітрин.
Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
О прямовисні озера закляті:
чи се плюскотять срібні риби,
з місячного сяйва натяті?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так добре глядіти в ваші безплямні
шиби.
О скорбе, перерізана площиною
вітрини,
в дощі рефлексів розцвіли казок
гриби,
шоколадові дрібні мелюзини…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По тисячкрать пристрасні очі
водять по вас трус,
та ви хіхочетесь рожевими
лампами.
По тисячкрать вдаряєте цілунками
спокус
мерехтливі, в блиску злив
спокусливі плями.
В жоржети, шовки, брокати,
крепдешини
убрані цвітів кльомби,
вічно всміхнені дерев’яні
манекени,
квадрати, прямокути, ромбоїди,
ромби.
Очі скляні кам’яниць,
рельєфи, шильди, фасади,
блідий місяць-каганець,
ярких ліхтарів громади.
О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
Кричи квадратами вітрин.
Кам’яниць скляні очі,
сном зашуміли будуари,
виллялись темні тіні ночі
на сквери, парки, тротуари.
О місто, не треба лякатись
її конклюзій.
О місто, тебе прощають на добраніч
вітрини брязком жалюзій
Про вірш
Апокаліптичне видіння урбаністичного міста-монстра з експресіоністичним напруженням та космічним розмахом. Поет протиставляє штучну цивілізацію асфальту первісній вічності всесвіту.
Історія
Твір належить до збірки «Ротації» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Форма
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
Як читати
З перших рядків («Скляні очі кам’яниць») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («водять по вас трус») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («вітрини брязком жалюзій») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · природа і людина · життєствердження · космічна безвість · урбаністичний пейзаж