Стовпи із попелу угору!
Міста в дротах — під вітром ліри.
Це тут, де мурів скупість взором,
без сяйва навіть сонце сіре.
Тут люди, мури і бацилі
тим самим піддані законам
і тулуби печей похилі,
де розцвітають іскор грона.
Хто падає, за ним не тужать,
бо срібло сліз не для розтрати,
скупі на скарб навбач байдужий.
Хвалю життя шорстке й сукате!
Філософське осмислення біологічної єдності всього сущого — від травинки й звіра до далеких зірок. Твір утверджує захват буттям і диво щоденного космічного коловороту.
Твір належить до збірки «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
З перших рядків («Стовпи із попелу угору») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («і тулуби печей похилі») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («Хвалю життя шорстке й сукате») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · життєствердження · космічна безвість · філософія буття