Слово про чорний полк

Богдан-Ігор Антонич

Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.
— Співаю, не кляну
розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.

Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,
дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,
являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.
Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,
салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,
пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
мов листя сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою
спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.
Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять.
Так прощальний спів кінчаймо,
коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Лютень 1936

Про вірш

Міфопоетичний гімн карпатській природі та язичницькому буянню життєвих сил у лемківському краї. Образи сонця, рослин і землі сплітаються у неповторне погансько-християнське таїнство.

Історія

Твір належить до збірки «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.

Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.

Форма

Вірш написаний у формі: модерністський тонічний дольник. Гнучка ритмічна структура з виразними значеннєвими цезурами та звуковими паузами.

Строфічна організація, підпорядкована зміні ліричного настрою та смисловим акцентам. Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.

Як читати

З перших рядків («Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.

У кульмінації («являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.

Завершальні акорди («Лютень 1936») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.

Теми: лемківський міф · природа і людина · осіння елегія · життєствердження · космічна безвість

Усі поети