Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.
В квітчастій скрині співний корінь,
п’янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.
В червонім дзбані м’ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!
Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
і ранок, спертий на вориння.
Міфопоетичний гімн карпатській природі та язичницькому буянню життєвих сил у лемківському краї. Образи сонця, рослин і землі сплітаються у неповторне погансько-християнське таїнство.
Твір належить до збірки «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Вірш написаний у формі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
З перших рядків («Крилата скрипка на стіні») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («В червонім дзбані м’ятний трунок») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («і ранок, спертий на вориння») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · природа і людина · життєствердження · космічна безвість · творче покликання