Росте Антонич і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи,
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
хто сипле листя — кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич і росте трава.
Міфопоетичний гімн карпатській природі та язичницькому буянню життєвих сил у лемківському краї. Образи сонця, рослин і землі сплітаються у неповторне погансько-християнське таїнство.
Твір належить до збірки «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича періоду розквіту його поетичного генія у Львові 1930-х років. Виходець із мальовничої Лемківщини, Антонич поєднав карпатські міфи, прадавні обряди та язичницьке світовідчуття з найсміливішими відкриттями європейського модернізму й авангарду.
Його творчість стала коперніканським переворотом для української поезії міжвоєнного періоду, відкривши дивовижний світ пантеїстичного розчинення людини в природі. Трагічно рання смерть поета у 27 років назавжди зафіксувала його поезію на піку творчої могутності.
Вірш написаний у формі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Густа тропіка спирається на сміливі синестезійні метафори (перетікання кольору в запах і звук), багатство асонансів та виразну лексику лемківського фольклору.
З перших рядків («Росте Антонич і росте трава») Антонич занурює читача у густу, майже матеріальну стихію образів, де природа живе власним пульсуючим тілом. Тут рослини дихають, вітер має колір, а небесні світила уподібнюються до селянських побутових речей.
У кульмінації («хто сипле листя — кусні скла на тебе») ліричний герой усвідомлює себе не стороннім спостерігачем, а невіддільною ланкою великого кругообігу речовини й духу. Тіло людини проростає корінням у рідну землю, а кров живиться сонячним соком Всесвіту.
Завершальні акорди («росте Антонич і росте трава») утверджують непохитну віру у вічність життя. Навіть перед лицем смерті чи урбаністичного хаосу поет залишає читачеві відчуття всемогутнього сонячного дива.
Теми: лемківський міф · природа і людина · космічна безвість · інтимна лірика · філософія буття