Ніч западається. Крикне криком ранок.
І сонце вдарить сонцем навсбіч.
На лижах вирвусь я за полустанок,
Де горло річки булькотить, мов ніч.
Така ж вона сутужна пару котить,
Останні дзвони літа видиха,
Та вже мороз — хитрющий білий котик —
На лапках ходить, мов коло гріха.
А палиці застогнуть бамбукові,
Як одірвусь я і пірну згори,
А дзвони літа я відчую в крові,
Бо кров моя у дзвонах цих горить…
Динамічний гімн молодості, мужності та фізичного руху, де лижний спуск назустріч морозяному ранку стає подоланням нічного мороку й сумнівів.
Вірш датується раннім періодом шістдесятництва (збірка «Соняшник», 1962). У цей час для молодої української лірики було притаманне прагнення до енергійного, мускулястого оптимізму, відчуття тілесної сили та єдності з розбудженою природою.
Драч відтворює радість безпосереднього зіткнення людини з суворою зимовою стихією, перетворюючи буденну лижну прогулянку за містом на ритуальне свято життєлюбства.
Написаний різностопним ямбом із чергуванням чоловічих і жіночих перехресних рим. Пружний, швидкий ритм нагадує стрімкий лижний спуск із крутого засніженого пагорба.
Поетичний рух починається з вибухового світанку: «Ніч западається. Крикне криком ранок. І сонце вдарить сонцем навсбіч». Радісний вихід героя на лижах за залізничний полустанок символізує втечу від урбаністичної тісноти у простір первозданної природи.
Зворушливий і точний образ морозу як «хитрющого білого котика», що ходить на лапках коло річки, пом'якшує суворість зими. Свист бамбукових палиць і політ униз стають метафорою відважного занурення молодої людини у вир великого життя.
Теми: молодість і рух · зимовий пейзаж · вітаїзм · ранок · шістдесятники