Архітектурний диптих

І. Мій смуток

Смертний вирок цигарці.
Очі дихають синню —
Густо сиплеться звідти
волошкова солона печаль.
Я ламаю асфальту
зволожену лінію,
Я шепочу печалі:
“Проклята, відчаль!”
Ось проспект мого Смутку,
вулиця імені Сорому.
Несмаку диктатура
зав’язала на серці вузла.
Зверхньо бридиться небо
з холодними зорями
Над рахітами цегли,
заліза і скла.
Вони плачуть з потворності,
б’ють дверима себе у груди.
Аж на кахлянім лобі
виступає холодний піт.
Вони з тої досади,
з кам’яної крутої огуди
Совість зодчих гризуть,
що спотворила ними світ.
Чи вам в душі ніколи
не сипався вечір,
Чи ви серцем не втямили
золоті логарифми зорі,
Що, завдавши сто ніг
на свої забур’янені плечі,
З жахом тікають од вас
незабудовані пустирі?!

II. Моя радість

Весело-строга, і духмяна,
Проста, і мудра, і легка,
Встає вона, кам’яностанна,
І носить хмари на руках.

Художній синтез вийшов з моди,
Чи смак на цвинтарі живе?!
Мажорні тішаться акорди,
І за живе бере нове.

Сучки обрубані. Світає
В архітектурі. Грає скло.
І вітражів веселі зграї
Блакиті буйній цілять в лоб.

На землю зорі — в шиби, в душі!
І сяде небо за столом.
Бо цвіль підвальну вперто душать
Озон, і сонце, і зело!

Нам треба неба без ліміту,
Землі нам треба й поготів.
Співмірна музика граніту
З архітектурою хребтів,

Негнутих вольових хребтів.

Драч Іван

Про вірш

Драматичний диптих про протистояння живої архітектурної душі міста та мертвотної тиранії сірого бетону й радянського стандартизованого несмаку.

Історія

Твір належить до збірки «Протуберанці серця» (1965). У цей час повоєнний Київ переживав масову забудову безликими хрущовками та типовими панельними масивами, що знищувало історичний колорит і пластику давнього міста.

Драч, тонкий знавець живопису та зодчества, гостро сприймав естетичну деградацію міського простору, виступаючи на захист творчої індивідуальності архітектора проти диктатури бюрократичного планування.

Форма

Диптих складається з двох контрастних частин («Мій смуток» та «Архітектор»), написаних тонічним розмовним віршем із багатством внутрішніх рим, алітерацій та урбаністичних метафор.

Як читати

Перша частина («Мій смуток») передає фізичний біль ліричного героя від споглядання «вулиці імені Сорому» та «диктатури несмаку», де рахітичні споруди з цегли, скла й бетону плачуть від власної потворності під холодним небом.

Друга частина розкриває драму покликання Архітектора, який носить у серці проєкти соборів і міст майбутнього, але змушений коритися типовим кресленням. Поет закликає до відродження гармонії, де камінь промовляє мовою високого гуманістичного мистецтва.

Теми: урбаністика · архітектура і душа · протест проти сірості · зодчий і влада · шістдесятники

Усі поети