Вивантаження граніту
Іван Драч
Сивий, аж замислений,
крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.
Рожевий, смугастий — в променях мліє.
В кожнім кристалі вогні полискують —
І падас сонце направо й наліво
Верткою мигливою блискавкою.
На іскри дробиться, вщухає, тихне.
Полами витрем замурзані чола ми.
Зцупимо, зрушимо — й знову задихано,
Азартно напружимось торсами голими…
Вже викотивсь місяць
із синіми горами,
Великий, важкий, сивувато-опаловий.
Може і цю розвантажим платформу —
Місячним каменем землю завалимо…
Хочеться пива. Петляємо коліями.
Стрічним дівчатам махаєм кашкетами.
Струмінь з-під крана морозно поколює,
Зорі од спини летять рикошетом.
Драч Іван
Про вірш
Експресіоністичний гімн важкій фізичній праці, де розвантаження гранітних брил перетворюється на вивільнення первинної сонячної енергії каменю.
Історія
Вірш увійшов до дебютної збірки «Соняшник» (1962). Молодий Драч активно шукав нових засобів поетизації трудових буднів, дистанціюючись від фальшивого соцреалістичного глянцю на користь фактурної, вагомої, майже відчутної на дотик мови.
Праця робітника осмислюється як титанічний двобій людини зі стихією мінералів, де народжується нова естетика заліза й каміння.
Форма
Написаний динамічним чотиристопним дольником із перехресним римуванням. Ритм вірша імітує глухий гуркіт каменю, що з шумом падає у кузов чи на насип, сповнений звукописних алітерацій (г-р-н-т: «граніт кострубатий», «шпурляю — і він гоготить»).
Як читати
Граніт у вірші постає живою, мислячою стихією: «Сивий, аж замислений, крихкий на пругах граніт кострубатий до пальців липне». У кожній брилі рожевого каменю причаїлися кристали сонця, які вибухають блискавицями від ударів.
Поет показує красу зморених людей із замурзаними чолами, що вступають у гармонійну співдію з космосом. Фізичне зусилля людини очищає душу й робить її співпричетною до творення земної основи.
Теми: поетизація праці · стихія каменю · експресіонізм · фізична сила · солярні кристали