Баляда про люльку
Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць,
Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий,
Люто люльку спиваючи, спить-не спить горілиць.
Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги,
По закуренім курені сквапно цупить люльки —
Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі,
В отаманову шапку все летить залюбки.
Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром,
Все зав’язує туго в шовковий обрус,
Тільки люльку останню з неприхованим жалем
Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус.
Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий,
Що в турецький півмісяць зорить горілиць.
Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць…
Десь під полудень — лемент крає сон отамана:
“Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли!
Гей, на Хортицю впала яничарська омана —
Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли”. —
“Може в Бахчисарай?” — “Що ти тямиш спросоння!
Насміявся ж над нами гоноровий султан…”
Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях
Та Дніпро вигинає незатурканий стан.
А на морі — біда. Витяг люльку Підкова,
Креснув кременем в крицю, та іскри чортма —
Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована
Язикато злизала, а люлька — німа.
Реготало козацтво: “Скоро в турків запалим.
Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа”.
І втопив отаман люльку-файку запально,
І вона прилучилась до свого коша.