Баляда двох
Іван Драч
На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.
Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.
Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.
Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!
Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.
Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.
Про вірш
Сюрреалістично-трагічна балада про драматичне кохання двох душ, де ніжність тиші розбивається тривожним ячанням лебедів і покликом невідворотного фатуму.
Історія
Вірш увійшов до дебютної збірки Івана Драча 'Соняшник' (1962), яка здійснила революцію в тогочасній українській радянській поезії завдяки розриву з канонами соцреалізму.
Твір демонструє реформування баладного жанру молодим поетом-шістдесятником через психологічний експресіонізм і складну асоціативну метафорику.
Форма
Чотиристопний ямб із витонченим перехресним римуванням. Ритмічна канва насичена синкопами та внутрішніми звуковими алюзіями.
Метафорична насиченість поєднує романтичну таємничість із драматичними дисонансами.
Як читати
Інтимна близькість закоханих змальована на тлі запашного зілля й темної ночі, де кохана жінка лежить у головах як сама неминуча доля.
Спокій і вино забуття розриваються тривожними зойками лебедів: у свідомість ліричного героя вторгається невідворотний біль і поклик екзистенційного крику.
Драч розкриває діалектику почуттів, де любов нерозривно пов'язана з тривогою за крихкість людського щастя в бурхливому сучасному світі.
Теми: кохання і фатум · баладний модернізм · лебедине ячання · нічна тривога · шістдесятництво