Баляда про дядька Гордія
Поруч з темінню став на порозі —
І світла пучок веде мене в хату,
Наозирці торкаючись брів мого серця
Кострубатими гасовими спалахами.
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл
Разом з совістю, разом з чаркою перваку,
Разом з тінню Горпини, яка позавчора пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель.
До сволока, за іржаву скабу,
За засилену в ноги кленову качалку
Підвішений чорний містичний цап.
Тхне звітреним духом козиним,
Твердим, часниковим, солодким,
Шкіра спада на дзвінке круторіжжя.
Кує чоловік кулаками по ребрах
І чорними кудлами грізно киває мені.
Спить вагітна дочка його,
Розкинувши зморені руки до Казахстану.
Розкинувши чорні коси і чорні мрії
До клятого милого свого, що вже ось півроку
П’є губи чужі до денця дівочої віри.
Дядько лупить надхненно шкіру
Смачного й смердючого цапа-красеня
І просить втиснути йому цигарку
В пошерхлі запечені губи.
Під нігтями — чорні окрилля мастила
(Спить трактор надворі, накритий дощами і тишею),
Під серцем щемка і смутна безвихідь
Безпомічного вернидуба мужчини,
Бож позавчора Горпина пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель…
Йдеш так до правди, до суті життя,
Обплетений кілометрами філософій,
Райдугами симфоній і місячних інтеґралів.
Іноді тільки буваєш на відстані серця.
Від тієї, єдино озонної Правди.