Сирітка

Іван Липа

Канарка-мати покинула своїх дітей. Не хотіла виховувати їх у неволі.

Коли господар те помітив і витяг із клітки гніздо, там було троє мертвих пташенят, а четверте ще ворушилося. Він хотів усіх викинути, та мені жаль стало ще живенького, і я взяв його до себе.

Поклав його у вату, зігрів своїм диханням. Потім почав годувати.

Воно, маленьке, як горіх, і ще голісіньке, беззвучно і з великим трудом роззявляло ротик : не мало сили.

Згодом почало цвірінькати і обростати жовтим пір'ячком.

Коли тепер я підходив до нього й кликав: "Сирітко"! — воно зараз же відзивалося: "Цінь-цінь"!

І роззявляло широко ротик.

Я був емігрантом, був одинокий, і Сирітка мене помалу радувала й тішила.

Вона росла й помітно вбиралася у ясно-жовте пір'ячко.

От уже й літає по кімнаті.

Весела, бадьора, утішна, повна життя.

Струнка, уся жовта, а голівка сіра з чорним чубиком, неначе коронована.

Мені, самотньому, було любо з цією істотою.

Цілий день вона в клопотах, усе якусь роботу собі знайде: або ниточку з занавіски тягне, або стінку довбає, або нишпорить по різних закуточках...

І в тому все її життя.

Дивлячись на неї, я думав: "Бідна, бідна! Ти не зазнаєш волі у своєму житті! Не відчуєш розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів! Твій рідний край далеко-далеко, де цвіте вічно весна. Ти його не побачиш... А, може, й я не побачу вже свого?.."

Коли я виходив із дому, і, повертаючись, не бачив у кімнаті своєї пташини, гукав:

— Сирітко! Де ти? Зараз же чув:

—Тінь, тінь!

І голодна пташка вилітала або з-під стола, або з-під ліжка, сідала на мою долоню або на рамено й вимагала їсти.

Так усе літо ми жили, як добрі приятелі, й тішилися обопільною дружбою.

Настала холодна осінь.

Вільні птахи відлітали в теплі краї.

Сирітка все сиділа на вікні, пильно приглядалася до них, проводила їх сумним поглядом...

Уже не з такою дитячою вірою сідала мені на долоню, а сторожко, обережно.

Сонце сховалося у хмари, падали дощі.

Засумувала.

— Сирітко! Де ти?

— Цінь-цінь!

— Де твоя воля?

— Щнь-цінь!

— Лети ж, лети до мене, моя кришечко, моя дитинко люба!.. Не хочеш? Уже боїшся мене?..

Упали сніги. Морози заволокли візерунками вікна.

Сирітка сидить на вікні й сумно дивиться на біле зимове вбрання, якого ще не бачила...

Якось одного разу через відчинені двері вона вилетіла на мороз.

їй одразу стало весело, радісно. Сіла на перше дерево й перелітала з гілки на гілку.

Я вискочив за нею.

— Сирітко! Де ти?

— Цінь-цінь!

Кликав, кликав. Вона відзивалася, проте не летіла до мене.

— Сирітко! Де твоя воля?

Нічого вже не відповіла, з усією енергією полетіла ген-ген... У цю ж мить звідусіль налетіла ціла зграя горобців й кинулася на неї. Так почали клювати, що жовте пір'ячко летіло за вітром...

Це була її перша зустріч з братами. Вернула назад і сховалася між гілками голого дерева.

— Сирітко, де ти? Тихо.

— Де твоя воля? Тихо.

— Ходи до мене, моя дитинко, бо загинеш на морозі!..

Наблизився вечір. Я поліз на дерево, щоб її піймати. Вона здіймалася все вище й вище...

Надійшла холодна, морозна ніч.

Уже нічого не міг зробити й лишив свою вихованку на власну її волю.

Ледве розвиднілося, а я був уже під деревом.

Придивився й побачив: моя пташка сидить високо на гілці.

— Сирітко, це ти? Тихо.

Хотів вилізти на дерево. Воно хитнулося всіма гілками й жовтеньке замерзле тільце, як грудочка, упало додолу...

Підняв його й поклав на долоню.

— Сирітко, це ти? Тихо.

— Це твоя воля? Тихо...

Про вірш

Зворушлива елегійна новела-притча, сповнена щемкого автобіографічного суму за втраченою батьківщиною та філософської туги за недосяжною волею. Крізь призму турботи українського вигнанця про врятоване пташеня канарки розкривається трагедія екзистенційної самотності емігранта та незнищенність прагнення до рідного краю.

Історія

Твір постає з гіркого досвіду еміграційного періоду життя видатного громадського діяча, співзасновника «Братства тарасівців» та міністра здоров'я УНР Івана Львовича Липи (1865–1923). Після поразки визвольних змагань та окупації України більшовиками письменник опинився у вигнанні в Тарнові (Польща), де в надзвичайно скрутних матеріальних і побутових умовах, хворіючи та страждаючи від відірваності від рідної землі, провів свої останні роки.

У пізній період творчості Липа активно звертався до жанру ліричної мініатюри та алегоричної оповіді, що входили до його прозових збірок і циклів. Новела «Сирітка» відображає спільну психологічну драму всієї інтернованої української інтелігенції 1920-х років: тугу за покинутим домом, вимушене існування в чужих стінах і гірке усвідомлення неможливості побачити розквіт вільної України.

Форма

Жанрово це лірико-психологічний образок або новела-ескіз із яскраво вираженою автобіографічною першоособовою оповіддю (Ich-Erzählung). Композиція твору струнка й лінійна, побудована за принципом розгортання емоційного паралелізму: від опису порятунку безпомічного пташеняти через спостереження за його зростанням до драматичної рефлексії-кульмінації про спільну неволю пташки та людини.

Оповідна манера вирізняється довірливим, інтимним тоном, що межує зі щоденниковим записом. Мовний пласт багатий на зменшувально-пестливу лексику («пташенят», «живенького», «ротик», «пір'ячком», «чубиком»), яка контрастує з екзистенційною тривогою внутрішнього монологу героя та увиразнює ніжність і крихкість буття.

Як читати

Центральним художнім прийомом твору виступає психологічний паралелізм між долею пташки-канарки й долею наратора-емігранта. Мати-канарка, яка відмовилася виховувати дітей у неволі, символізує абсолютне, трагічне неприйняття поневолення, тоді як порятована «Сирітка» стає персоніфікацією невинного покоління, народженого поза батьківщиною. Сіра голівка пташки з чорним чубиком, «неначе коронована», асоціюється з природною шляхетністю духу, замкненого в чужому просторі.

Опозиція «неволя / воля» трансформується у філософський роздум про неможливість повноцінного життя у відриві від рідного ґрунту. Простір кімнати, де пташка знаходить собі дріб'язкові «клопоти», виступає метафорою еміграційного животіння — штучного замінника справжньої весни, «розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів». Питання оповідача: «А, може, й я не побачу вже свого?..» підносить приватну історію до рангу національної трагедії.

Теми: еміграція та самотність · туга за батьківщиною · мотив сирітства · воля і неволя · психологічний паралелізм · людина і природа

Усі поети