Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів
Знова торують легіони
шляхи задернілих доріг...
О, хто поставить перепони
оцій розмірності каліг!
А вождь глядить звитяжним оком
на міць не зірваних ще пут,
здіймає вгору меч високо
і заслухається в салют...
Та тільки ніч над містом шатер
почне зміняти черги чат, —
зникає вождь і імператор
і днини відгуки мовчать.
Поетичне присвячення Євгенові Маланюку, у якому його слова постають римськими когортами, що йдуть під тризубим прапором шляхами предківських степів. Урочисте видіння вождя й імперії розвіюється з настанням ночі, лишаючи гірку тишу.
Леонід Мосендз і Євген Маланюк належали до празької школи української еміграційної поезії міжвоєнного часу. Обидва — колишні вояки армії УНР, обидва шукали в поезії мужності, державницького пафосу й неокласичної форми. Маланюка за суворий, «імперський» стиль називали «імператором залізних строф».
Вірш, адресований побратимові, віддзеркалює характерну для празьких поетів римську символіку: легіони, когорти, каліги, вождь як образ сильної державної волі, якої бракувало Україні у визвольних змаганнях.
Вірш написано чотиристопним ямбом із перехресним римуванням. Цікаві складені рими: «когорти — прапор ти», а також «шатер — імператор», що надають звучанню вишуканості й несподіваності.
Три восьмирядкові частини утворюють чітку композицію: видіння війська слів, образ вождя, раптове зникнення видіння. Риторичний вигук «О, хто поставить перепони» і три крапки в кінці строф створюють урочисту й водночас тривожну інтонацію.
Поезія Маланюка постає як військо: його «метальні слова» шикуються в когорти, а поет підносить тризубий прапор над «військом предківських степів». Легіони знову торують «шляхи задернілих доріг» — заросли давні шляхи державності, але слово здатне їх відновити. Каліги — римське військове взуття — задають ритм маршу.
У другій частині з'являється вождь зі «звитяжним оком», що підносить меч і слухає салют. Однак Мосендз точно називає реальність: це лише «міць не зірваних ще пут» — Україна залишається поневоленою, і велич існує поки що тільки в поетичному видінні.
Фінал розвіює ілюзію: коли ніч над містом змінює вартових, «зникає вождь і імператор», і «днини відгуки мовчать». Так вірш поєднує захоплення силою Маланюкового слова з гіркою свідомістю еміграційної дійсності, де мрія про державу ще не стала реальністю.
Теми: сила поетичного слова · державницька ідея · еміграція · римська символіка · поетичне братерство