Уночі в Старім Осколі
Я зі станції іду...
Дерева чорніють голі
В привокзальному саду.
В небі промінь не згасає,
Не світає далина,
Йде весна і сном не знає,
Що в полях не спить війна.
Що над темною ріллею,
Зброю стиснувши в руці,
Вслід за щастям, вслід за нею
Пробиваються бійці.
Що упав боєць у полі
Біля рідного села
І рука його поволі
Темну землю обняла.
Він лежить спокійно й строго,
Ні жалю не жде, ні сліз,
І між пальцями у нього
Перший пролісок проріс.
1942 р.
Трагічна фронтова балада про незнищенність весняного життя серед жорстоких реалій Другої світової війни.
Вірш створено у розпал запеклих оборонних боїв 1942 року під час перебування Первомайського на Південно-Західному фронті військовим кореспондентом.
Старий Оскол був одним із ключових залізничних вузлів прифронтової смуги, де щодня відбувалося перегрупування військових ешелонів під ворожими бомбардуваннями.
Чотиристопний хорей із перехресним римуванням (абаб). Лаконічна п'ятистрофна композиція веде від опису нічної станції до статичного фінального портрета загиблого бійця.
Ритмічна монотонність перших строф контрастує з емоційним спалахом і тихим прозрінням у фінальній метафорі.
Вірш збудовано на контрапункті двох світів: смертоносного воєнного мороку й невблаганного приходу весни («Йде весна і сном не знає, що в полях не спить війна»).
Кульмінаційний образ твору — рука вбитого воїна, яка мертвою долонею обняла теплу ріллю, і пролісок, що проріс крізь його застиглі пальці. Це потужний символ перемоги вічного життя над смертю й освячення землі жертвою оборонця.
Теми: Друга світова війна · загибель солдата · весна серед війни · жертовність · вічне оновлення природи