В години радості і смерті,
В труді, печалі і в бою
Люблю залізну і уперту
Вітчизну зоряну мою.
За серце чуле і несите,
За хліб її, за сіль її,
За все, чим жив і буду жити,
Я віддаю свої пісні.
Вночі на бойовому полі,
Грудьми упавши на ріллю,
Сльозу прощальну мимоволі
Я в теплий пил її проллю.
І хай вона, йдучи походом,
Турботна, смілива, жива,
Одкритих бурям і негодам
Моїх пісень не забува.
1937
Громадянська лірика передвоєнного часу: палка присяга поета у вірності рідній землі та готовності віддати за неї пісні і життя.
Вірш написаний Леонідом Первомайським 1937 року — у період глибоких суспільних збурень, наростання репресій та передчуття великої світової війни, що невблаганно насувалася на Європу.
Для Первомайського 1930-ті роки стали часом складного ідеологічного тиску, проте в його поезії тема любові до Батьківщини завжди зберігала глибоко особисте, щире екзистенційне звучання.
Твір написаний класичним чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (абаб). Чітка строфіка з чотирьох чотиривіршів створює монолітний маршовий ритм.
Звукова організація позначена енергійними алітераціями приголосних [р], [т], [д] («радості», «смерті», «труді», «тверду»), що підсилює карбованість інтонації.
Центральним образом виступає «залізна і уперта Вітчизна зоряна», де традиційне патріотичне почуття поєднується з романтикою оборонного обов'язку. Автор не приховує трагічності вибору: поруч стоять «радість і смерть».
Фінал переростає у зворушливу молитву митця про творче безсмертя — сподівання, що рідна земля серед бур і негод «не забуде його пісень». Сльоза, пролита в теплий пил на бойовому полі, символізує абсолютну кровну єдність з українським ґрунтом.
Теми: патріотизм · присяга рідній землі · передчуття війни · вірність обов'язку · поет і Батьківщина