Пелюстки старовинного романсу
Ліна Костенко
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
Про вірш
Тонка психологічна сповідь про неповторність кохання, крихкість щастя та шляхетну чистоту почуттів. Світла туга переплітається із вдячністю за пережите диво любові.
Історія
Поезія належить до доробку Ліни Костенко періоду збірок «Над берегами вічної ріки» (1977) або «Неповторність» (1980) — часу тріумфального повернення поетеси до читача після шістнадцятирічної заборони на публікацію за принципову підтримку руху шістдесятників. Роки примусового мовчання викували її непохитну естетичну й моральну безкомпромісність.
Ліна Костенко стала живим сумлінням української літератури другої половини XX століття. Її твори повертали поезії інтелектуальну глибину, європейську культуру віршування та абсолютну чесність перед історією і власним народом.
Форма
Твір вирізняється карбованим розміром: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Ліна Костенко віртуозно володіє афористичним словом, перетворюючи майже кожен рядок на вичерпну життєву максиму з бездоганним звуковим ладом.
Як читати
Вірш відкривається яскравим, психологічно точним зачином («Той клавесин і плакав, і плекав»), який відразу вводить читача у простір граничної відвертості. Образність позбавлена штучної пишності — кожен предмет чи стан окреслено виразним, майже різбленим контуром.
У серцевині тексту («Він цей вокал підносив, як бокал») розгортається глибокий філософський діалог ліричної героїні зі світом і сумлінням. Авторка випробовує буденні уявлення на міцність, викриваючи душевну лінь і нагадуючи про ціну кожної миті людського життя.
Фінал твору («Жінки втомились бути не прекрасними») звучить як вистраждана етична формула незламності. Поетеса лишає відчуття високого очищення душі й невідступної віри в те, що правда та любов перемагають будь-яку темряву.
Теми: поезія шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · плив часу