Плем’я тода
Ліна Костенко
Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото,— біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.
Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…
О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.
Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.
Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.
Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?
Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.
Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!
І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,—
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…
Про вірш
Драматичне осмислення історичної пам’яті, національної долі та спадкоємності поколінь. Твір сповнений високої громадянської гідності та любові до рідної землі.
Історія
Поезія належить до доробку Ліни Костенко періоду збірок «Над берегами вічної ріки» (1977) або «Неповторність» (1980) — часу тріумфального повернення поетеси до читача після шістнадцятирічної заборони на публікацію за принципову підтримку руху шістдесятників. Роки примусового мовчання викували її непохитну естетичну й моральну безкомпромісність.
Ліна Костенко стала живим сумлінням української літератури другої половини XX століття. Її твори повертали поезії інтелектуальну глибину, європейську культуру віршування та абсолютну чесність перед історією і власним народом.
Форма
Твір вирізняється карбованим розміром: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Ліна Костенко віртуозно володіє афористичним словом, перетворюючи майже кожен рядок на вичерпну життєву максиму з бездоганним звуковим ладом.
Як читати
Вірш відкривається яскравим, психологічно точним зачином («Біда, коли є цитруси і кава»), який відразу вводить читача у простір граничної відвертості. Образність позбавлена штучної пишності — кожен предмет чи стан окреслено виразним, майже різбленим контуром.
У серцевині тексту («і плем’я тода — це вже не народ») розгортається глибокий філософський діалог ліричної героїні зі світом і сумлінням. Авторка випробовує буденні уявлення на міцність, викриваючи душевну лінь і нагадуючи про ціну кожної миті людського життя.
Фінал твору («і сниться їм якийсь забутий сон») звучить як вистраждана етична формула незламності. Поетеса лишає відчуття високого очищення душі й невідступної віри в те, що правда та любов перемагають будь-яку темряву.
Теми: поезія шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · історична пам’ять · плив часу