Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
вірші Ліни Костенко
Філософія творчої відповідальності: роздуми про вагу поетичного слова, страх банальності та неповторність справжнього мистецтва.
Вірш написаний у період, коли Ліна Костенко після шістнадцятирічної заборони на друк нарешті поверталася до читача зі збіркою «Над берегами вічної ріки» (1977).
Роки вимушеного мовчання загострили її відчуття відповідальності перед кожним написаним рядком: поетеса писала виключно тоді, коли слово визрівало до абсолютної чистоти.
Цей вірш став поетичним маніфестом авторів, які відкидають пустослів'я та графоманію.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим і карбованою афористичністю кожного рядка.
Побудований на оксимороні: «страшні слова, коли вони мовчать» — мовчання слів як очікування вибуху справжньої поезії.
Поетеса стверджує: все у світі вже було описано тисячі разів («було і небо, і земля, було кохання, і була печаль»), але справжній митець має доторкнутися до вічних речей уперше.
Поезія — це не римування, а «завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».
Текст закликає до поваги до мови: безвідповідальне слово знецінює думку й отруює духовний простір.
Теми: страшні слова · мовчання слів · відповідальність митця · неповторність поезії · безсмертний дотик