Літо і весна

Максим Рильський

Улітку наша річка обміліла
Пливе собі лішіво, як і всі.
Що ледачіша, як усі.
Там окунь
Заплямкав по-хижому — і рибки
Розсиплються сріблястим водограєм,
Тікаючи від нього; там норець
(Пірникоза, як кажуть паші діти)
То білими виблискує грудьми,
То щезне у воді, лиш розійдуться
Круги широкі; там лиски чорніють,
Там крижні крякають у ситігяках, —
І так щодня. Кропивка розцвіте, —
Тремтять над нею в теплій, сонний тиші
Бабки прозоро-сині… Підростуть
У лулі коники, і чуть далеко
Сухе тріщання їхнє… Все поволі,
Розлого йде, нікого не дивує,
Нікому серця не стискає. Світ
Здасться викінченим, як поема
Митця старого, — а буває часом,
Коли хотілось би його зламати,
Розвіяти, по вітру розпустить!
Так іноді поеми всі віддав би
За кілька слів нерівних, гарячкових,
Повитих гнівом, радістю, любов’ю,
Немудрих слів, сильніших за премудрі!
Зате яка тривога навесні!
Шумлять, бушують каламутні води,
ІЦо аж обличчя гребля затуляє
Від остраху. І що не день — нові
Перекликаються з гостями гості.
Ну, хто усім їм знає імена?
Сам Родіон заплутується часом
У їхніх назвиськах.
Он ті качки,
ІЦо крилами так дивно дзеленчать,
Рябіючи на сопці, — може, Мурман
Іскал їх, як дачників звичайних,
Що вже й дали завдаток, — а коли б
У нас вони хоч би два гостювали
Чи зо три дні, — то й то було б за радість,
Мов піднялася б голуба запона
Над незнайомим краєм і життям!..
А он і гуси: їм колись у нас
Жилося нічогенько. Хоч бувало,
Що князь який, покинувши билину,
Чи запорожець, вискочивши з думи,
Пускав між них гартовану стрілу, —
Зате в таких пищали комишах
Їх виводки, що й оком пе проглянуть,
А їжі і статистик найпильпіший
Не міг би взять на облі к… А тепер
Вони у пас лише переночують
Та трошки погегочуть про колишнє, —
І далі, як флотилія одважна,
Пливуть па північ. Он і паші крижні,
Дзвінкі чирки та кулики співучі.
Та все це в весняному, все святочне,
Усе це одмінило голоси,
Усе це повне дивної нестями…
Ходи, любуй, дивися, прислухайся,
Бо незабаром — буде день такий —
Ввійде ріка у береги звичайні
І перельотні гості одлетять,
А решта попарується і жити
Почне життям розміреним.
Іди ж,
Насичуйся весною, упивайся,
Вбирай у себе голоси та барви,
Перекликайся з Мурмапом, пошли
Ясний привіт чужим лісам і рікам —
І знай, що знов прилинуть восени
Мандрівні зграї, знову розколишуть
Повітря дзвоном, свистом, щебетанням —
І звеселять прозору далечінь!
1927

Рильський Максим

Про вірш

Прониклива елегія про розквіт та згасання природи як дзеркало людських почуттів і зрілості духу. Поет поетизує тиху радість земного існування та примирення з плином часу.

Історія

Поезія належить до раннього періоду («Під осінніми зорями» та «Синя далечінь») творчості Максима Рильського, коли формувалася його витончена неокласична манера й утверджувалася орієнтація на світову культурну традицію. Поет входив до славетного київського кола неокласиків («грона п’ятірного» разом із Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та Освальдом Бургардтом), які відстоювали високу культуру слова та античний ідеал краси в епоху революційного галасу.

У цей час Рильський тонко спостерігав природу рідного Києва та батьківської Романівки, знаходячи в органічному житті землі надійну духовну опору проти соціальних катаклізмів. Твір увійшов до золотого фонду української лірики XX століття як зразок естетичного шляхетства та вірності справжньому мистецтву.

Форма

Вірш витримано у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.

Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Звуковий малюнок вирізняється м’яким чергуванням сонорних приголосних та прозорим вокалізмом, що надає строфам особливої оксамитової інтонації.

Як читати

Поетичний рух починається із фіксації тонкого зорового або слухового враження («Улітку наша річка обміліла»), яке миттєво створює атмосферу спокійного споглядання. Рильський майстерно уникає прямолінійної дидактики, дозволяючи пейзажу або пластичній деталі самостійно промовляти до серця читача.

У середині твору розгортається внутрішній діалог автора із самим собою та вічністю («Іскал їх, як дачників звичайних»). Земні форми та повсякденні речі набувають символічного виміру, де кожна деталь — від осіннього яблука до краплі дощу — постає часточкою великої гармонії космосу.

Фінал вірша («автор: Рильський Максим») приносить відчуття мудрого примирення та духовної рівноваги. Рильський утверджує думку про те, що справжня краса не знає тління, а пам’ять і любов здатні подолати крихкість людського життя.

Теми: неокласична гармонія · природа і людина · життєствердження · космічна безвість · урбаністичний пейзаж

Усі поети