Слово про рідну матір

Максим Рильський

Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тара
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.

Благословенна в болях ран
Степів широчина-бездонна,
Що, як зелений океан,
Тече круг білого Херсона,
Що свій дівочий гнучий стан
До дніпрового тулить лона.

Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будиш у серцях,
Коли над краєм хмара висне.

Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми;

Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона,
І “Енеїди” владний сміх,
Полтави тихої корона,

Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
Круг Заньковецької Марії!

І труд, і піт благословен,
Життя рясного виногради,
І при дорозі зелен клен,
І світло мудрої лампади,
І майво збратаних знамен
Навкруг Кремлівської огради.

Благословенна синь озер,
І Псло, і повів рути-м’яти,
Народу геній, що не вмер,
Не вмре від жодної гармати,
У гроні світлому сестер
Благословенна наша мати.

Благословенні ви, брати,
Що в сяйві дружби і свободи
Идете до спільної мети,
На ясні зорі й тихі води,
Благословен і славен ти,
Російський сміливий народе!

Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?

Настане день, настане час —
І розіллється знов медами.
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-ділами,
Земля, що окрилив Тарас
Громовозвукими словами.

Хіба умерти можна їй,
В гарячій захлинутись крові,
Коли на справедливий бій
Зовуть і дерева в діброві,
Коли живе вона в міцній
Сім і великій, вольній, новій?

Хіба їй можна одцвісти,
Коли зоря горить рожева,
Коли шумлять-дзвенять світи
Від рику раненого лева,
Лисиці брешуть на щити
І кличе див поверху древа!

Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?

Ні! Сили на землі нема
І сили на землі не буде,
Щоб потягти нас до ярма,
Щоб потоптати наші груди,
Бо Партія біля керма
Стоїть, радянські, вільні люд и І

Гримить Дніпро, шумить Сула,
Озвались голосом Карпати,
І клич подільського села
В Путивлі, сивому чувати.
Чи совам зборкати орла?
Чи правду кривді подолати?

О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Встає народ, гудуть мости,
Рокочуть ріки ясноводі!..
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!

1941 p.

Рильський Максим

Про вірш

Прониклива елегія про розквіт та згасання природи як дзеркало людських почуттів і зрілості духу. Поет поетизує тиху радість земного існування та примирення з плином часу.

Історія

Поезія належить до раннього періоду («Під осінніми зорями» та «Синя далечінь») творчості Максима Рильського, коли формувалася його витончена неокласична манера й утверджувалася орієнтація на світову культурну традицію. Поет входив до славетного київського кола неокласиків («грона п’ятірного» разом із Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та Освальдом Бургардтом), які відстоювали високу культуру слова та античний ідеал краси в епоху революційного галасу.

У цей час Рильський тонко спостерігав природу рідного Києва та батьківської Романівки, знаходячи в органічному житті землі надійну духовну опору проти соціальних катаклізмів. Твір увійшов до золотого фонду української лірики XX століття як зразок естетичного шляхетства та вірності справжньому мистецтву.

Форма

Вірш витримано у розмірі: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.

Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звуковий малюнок вирізняється м’яким чергуванням сонорних приголосних та прозорим вокалізмом, що надає строфам особливої оксамитової інтонації.

Як читати

Поетичний рух починається із фіксації тонкого зорового або слухового враження («Благословен той день і час»), яке миттєво створює атмосферу спокійного споглядання. Рильський майстерно уникає прямолінійної дидактики, дозволяючи пейзажу або пластичній деталі самостійно промовляти до серця читача.

У середині твору розгортається внутрішній діалог автора із самим собою та вічністю («На ясні зорі й тихі води»). Земні форми та повсякденні речі набувають символічного виміру, де кожна деталь — від осіннього яблука до краплі дощу — постає часточкою великої гармонії космосу.

Фінал вірша («автор: Рильський Максим») приносить відчуття мудрого примирення та духовної рівноваги. Рильський утверджує думку про те, що справжня краса не знає тління, а пам’ять і любов здатні подолати крихкість людського життя.

Теми: неокласична гармонія · природа і людина · осіння елегія · життєствердження · космічна безвість

Усі поети