До побачення
Михайль Семенко
Черв’як зневір’я гризе і душить.
Минули дні коли я вірив.
Може цей демон мене задушить,
Може мене розважать Сускегана чи
Гвадалквівір.
Ішов назустріч молодому життю.
Прощайте, прощайте щирості дні.
Коли захочу — востаннє заблищу
І звук моїх поез ущухне в далині.
Смуток. Не розважить ніхто.
А день такий теплий,
день так привітно всміхається.
Вона сьогодні у веснянім пальто
І в вітринах їй фігура її подобається.
Згас світ і сонце плям не зоставило.
І я стою, і я зникаю, невідзначений.
Прощайте,
прощай усе, що мене раділо й бавило —
Ах, дуже слабий твій голос: — До побачення…
21. II. 1917. Владивосток
Про вірш
Парадоксальна інтимна сповідь ліричного альтер-его поета (П’єро), де тонка душевна вразливість маскується під цинічну іронію та блазенство.
Історія
Твір створено лідером і головним теоретиком українського футуризму Михайлем Семенком у часи бурхливих пошуків нової естетики (збірки «Prélude», «Дерзання», «Кверофутуризм», цикли про П’єро або часопис «Нова ґенерація»). Семенко оголосив безкомпромісну війну хуторянському народництву та шаблонному милуванню минувшиною, утверджуючи динамічну культуру індустріальної доби.
У 1920-х роках поет стояв у центрі літературних дискусій Києва та Харкова, розбудовуючи панфутуризм. Його трагічна загибель у жовтні 1937 року в катівнях НКВС перетворила Семенка на одного з найвеличніших мучеників Розстріляного відродження.
Форма
Форма твору: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Семенко свідомо руйнує традиційні метричні схеми, впроваджуючи дисонанси, графічні паузи й фонетичний звукопис, характерний для поезомалярства.
Як читати
Поезія розпочинається різким розривом звичайної оповідної логіки («Черв’як зневір’я гризе і душить»): поет миттєво атакує уяву слухача несподіваним зіставленням предметів міського побуту або емоційним дисонансом.
У розвитку теми («Смуток. Не розважить ніхто») маска футуриста чи іронічного паяца починає коливатися, виявляючи під зовнішнім епатажем глибоку самотність людини в холодному техногенному світі. Урбаністичний шум стає декорацією для внутрішньої драми серця.
Фінальні рядки («Ах, дуже слабий твій голос: — До побачення») не підсумовують традиційну мораль, а залишають відкритий звуковий або смисловий жест — спалах автомобільної фари, уривок розмови в кав’ярні чи зухвалу крапку над прірвою буття.
Теми: український футуризм · життєствердження · інтимна лірика · елегійна туга