Насунулась ніч.
Багато ночей буде.
Здавалось, ніхто не покличе
І тиша слів не розбудить.
І виприсне біль в сльозах.
Ніхто схопленому не поможе.
І лише одно в ухах — жах.
І ні до чого тут: "боже, боже".
Лише в останній життя мент
Видавить куля зітхання.
І може вибачить цей рудимент
Хвиля конання.
4-I–920. Київ.
Реквієм за письменником Гнатом Михайличенком, страченим у Києві 1919 року: суха, стримана розповідь про ніч арешту, жах і останню мить перед кулею.
Гнат Михайличенко — прозаїк і громадський діяч, один із провідників боротьбистів, автор ліричної прози «Блакитний роман». Восени 1919 року його було схоплено денікінською контррозвідкою в Києві й розстріляно. Семенко особисто знав Михайличенка: обидва належали до кола лівої української інтелігенції, яка шукала нових форм і в мистецтві, і в політиці.
Вірш датований 4 січня 1920 року, тобто написаний за свіжими слідами трагедії, у Києві, який щойно пережив черговий злам влади. Для Семенка, що зазвичай уникав прямого пафосу, цей текст — рідкісний приклад відкрито присвяченої елегії.
Чотири короткі строфи з перехресним римуванням (ночей — покличе, буде — розбудить, сльозах — жах), де поряд із точними римами є приблизні, асонансні. Розмір — вільний дольник із різкими перепадами довжини рядків: довгі рядки змінюються короткими, наче видихами.
Особливо виразна остання строфа, де короткий рядок «Хвиля конання» завершує вірш обірваним, затухаючим акордом. Синтаксис рубаний, з крапками всередині строф, що створює відчуття задишки й заціпеніння.
Вірш відкривається простим і моторошним «Насунулась ніч. Багато ночей буде» — це і конкретна ніч арешту, і передчуття довгої темряви, що настає для покоління. Тиша, в якій «ніхто не покличе», підкреслює безпорадність: людина, схоплена владою, виявляється цілковито самотньою.
Семенко свідомо відмовляється від релігійної розради: «І ні до чого тут: "боже, боже"». Єдине, що лишається в «ухах», — жах. Цей тверезий, майже клінічний тон робить елегію особливо пронизливою: смерть не підноситься до героїчного міфу, а показана як фізичний кінець.
Найсміливіший образ — «рудимент», який, можливо, вибачить «хвиля конання». Зітхання, видавлене кулею, — останній залишок людського в механізмі вбивства. Фінал звучить як тихий жест прощення й водночас як вирок епосі, що перетворює людське життя на рудимент.
Теми: загибель митця · терор громадянської війни · страх і самотність перед смертю · пам'ять про друга · безбожний світ