Момент
Михайль Семенко
Кілька маленьких вражень
проводив на вокзал сестру
був м’якенький ранок
ми загострились на вітрі
чекали потягу години дві
лінощі
але згадувалось в голові.
На Ромодані вогко й слизько
побіг купити газету й квитки
небо замутніло було таке облудне було так близько
гайдамаки на платформі
з рушницями жупаносвитки
в чудернацькій уніформі.
В зустрічнім потязі зустрів давнього знайомого
він має шлях через Азію до гір
і заток мною нещодавно кинутих
мені хочеться
сісти у вагон
в протилежний
бік полинути
до чужих далеких рідних милих берегів.
Але ми стиснули руки
і я в Кибинці.
XII. 1917. Кибинці
Про вірш
Парадоксальна інтимна сповідь ліричного альтер-его поета (П’єро), де тонка душевна вразливість маскується під цинічну іронію та блазенство.
Історія
Твір створено лідером і головним теоретиком українського футуризму Михайлем Семенком у часи бурхливих пошуків нової естетики (збірки «Prélude», «Дерзання», «Кверофутуризм», цикли про П’єро або часопис «Нова ґенерація»). Семенко оголосив безкомпромісну війну хуторянському народництву та шаблонному милуванню минувшиною, утверджуючи динамічну культуру індустріальної доби.
У 1920-х роках поет стояв у центрі літературних дискусій Києва та Харкова, розбудовуючи панфутуризм. Його трагічна загибель у жовтні 1937 року в катівнях НКВС перетворила Семенка на одного з найвеличніших мучеників Розстріляного відродження.
Форма
Форма твору: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Семенко свідомо руйнує традиційні метричні схеми, впроваджуючи дисонанси, графічні паузи й фонетичний звукопис, характерний для поезомалярства.
Як читати
Поезія розпочинається різким розривом звичайної оповідної логіки («Кілька маленьких вражень»): поет миттєво атакує уяву слухача несподіваним зіставленням предметів міського побуту або емоційним дисонансом.
У розвитку теми («в чудернацькій уніформі») маска футуриста чи іронічного паяца починає коливатися, виявляючи під зовнішнім епатажем глибоку самотність людини в холодному техногенному світі. Урбаністичний шум стає декорацією для внутрішньої драми серця.
Фінальні рядки («XII. 1917. Кибинці») не підсумовують традиційну мораль, а залишають відкритий звуковий або смисловий жест — спалах автомобільної фари, уривок розмови в кав’ярні чи зухвалу крапку над прірвою буття.
Теми: український футуризм · природа і людина · космічна безвість · інтимна лірика