Минулися — як сон — дні
Залишились згадки сумні.
Силуети, тіні, блиски — як голкою ..
Фокстер‘єр і дама з парасолькою.
І заснути, і проснуться б знов завтра
При нових, невиданих огнях.
Хай погасне уже зайва ватра,
Хай запалиться вогнем дня.
Екіпажі, і сади, і зойки міста,
Як сумирний і ще рідний сон.
Не горіти б мені зором утопіста,
А дивитись, а вслухатись тон у тон.
5-VI-920. Харків.
Елегійне прощання з минулими днями, що лишили по собі тіні, силуети й блиски, та бажання прокинутися в новому світлі, дивлячись на життя вже не очима утопіста.
Вірш датований 5 червня 1920 року й позначений Харковом. Саме в цей час Михайль Семенко переїздить із Києва до Харкова — нової столиці радянської України, де згодом розгорне діяльність футуристичної «Аспанфут» і «Нової генерації». Отже, текст фіксує переломний момент біографії: прощання з київським періодом і поріг нового життя.
Мотив «утопіста» для Семенка особливо значущий: футуризм мріяв про радикально нове мистецтво й суспільство, а реальність революційних років часто розходилася з цими мріями. Вірш звучить як тверезий підсумок і водночас як спроба відновити здатність до простого, безпосереднього сприйняття.
Вірш складається з трьох катренів; перша строфа має суміжне римування (дні — сумні, голкою — парасолькою), дві наступні — перехресне (завтра — ватра, огнях — дня; міста — утопіста, сон — тон). Розмір — вільний дольник.
Ритміку визначають перерахування через кому й тире («Силуети, тіні, блиски», «Екіпажі, і сади, і зойки міста»), а також бажальні конструкції з часткою «б», що надають віршеві мрійливо-елегійної інтонації.
Початок — класична елегійна формула «минулися як сон дні», але Семенко одразу наповнює її модерністськими деталями: силуети й блиски, що колють, «як голкою», фокстер'єр і дама з парасолькою. Минуле постає не загальними почуттями, а кадрами міської хроніки.
Друга строфа звернена до майбутнього: герой хоче «проснуться знов завтра» при «нових, невиданих огнях». Протиставлення «зайвої ватри» й «вогню дня» означає відмову від нічного, тривожного горіння на користь денного, ясного світла.
Фінал найцікавіший: місто з екіпажами, садами й «зойками» уже здається «сумирним і ще рідним сном». Герой не хоче більше «горіти зором утопіста», а мріє просто «дивитись, а вслухатись тон у тон». Це самокритика авангардиста, який після років катастроф прагне повернути собі живе, неідеологізоване бачення світу.
Теми: плин часу · прощання з минулим · розчарування в утопії · оновлення · міські спогади