Поезії згуби
Михайль Семенко
1.
З перерізаним горлом
І захололим осміхом губ
Стояв
І куди рушити не знав.
Всі оганьблені й розчаровані
Всі зневірені —
Друзі мої.
2.
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.
Кохана —
Не треба щирості.
Я роздавлений.
3.
Ах
Вона потрібна й необхідна
Моя розгубленість.
Ліхтар осліп
Од світла.
4.
Світ не винен
Що немає на світі
Жившого.
Воскреси!
5.
Метелик душі роздертої —
Прости.
6.
Злови мій акорд
Незнана — рідна моя.
Ти бачиш вперше.
Придави останній клавіш.
7.
Хто ще боїться себе?
Убий мене тільно.
Бо мене веде шлях.
Я — “призначений”.
8.
Я заплющений.
Ім’я моє — тоскність.
***
Про вірш
Урбаністичний маніфест футуризму: динаміка мегаполіса, енергія електрики, асфальту й трамвайного гуркоту замість застарілого пасторального сентименту.
Історія
Твір створено лідером і головним теоретиком українського футуризму Михайлем Семенком у часи бурхливих пошуків нової естетики (збірки «Prélude», «Дерзання», «Кверофутуризм», цикли про П’єро або часопис «Нова ґенерація»). Семенко оголосив безкомпромісну війну хуторянському народництву та шаблонному милуванню минувшиною, утверджуючи динамічну культуру індустріальної доби.
У 1920-х роках поет стояв у центрі літературних дискусій Києва та Харкова, розбудовуючи панфутуризм. Його трагічна загибель у жовтні 1937 року в катівнях НКВС перетворила Семенка на одного з найвеличніших мучеників Розстріляного відродження.
Форма
Форма твору: верлібр та футуристичний акцентний вірш. Ламаний, телеграфний ритм із перепадами інтонації, характерний для українського кверофутуризму.
Астрофічна композиція з графічним акцентуванням рядків і синтаксичними розривами. Семенко свідомо руйнує традиційні метричні схеми, впроваджуючи дисонанси, графічні паузи й фонетичний звукопис, характерний для поезомалярства.
Як читати
Поезія розпочинається різким розривом звичайної оповідної логіки («З перерізаним горлом»): поет миттєво атакує уяву слухача несподіваним зіставленням предметів міського побуту або емоційним дисонансом.
У розвитку теми («Світ не винен») маска футуриста чи іронічного паяца починає коливатися, виявляючи під зовнішнім епатажем глибоку самотність людини в холодному техногенному світі. Урбаністичний шум стає декорацією для внутрішньої драми серця.
Фінальні рядки («Ім’я моє — тоскність») не підсумовують традиційну мораль, а залишають відкритий звуковий або смисловий жест — спалах автомобільної фари, уривок розмови в кав’ярні чи зухвалу крапку над прірвою буття.
Теми: український футуризм · життєствердження · урбаністичний пейзаж · інтимна лірика