Поле хвилями недозрілими
І в ярку біля криниці —
Скалки на обрії гасли-горіли
Від небесної колісниці.
Тут проходили колись лавами-тінями,
Вибирали, де рівніше, розташовувались.
А сонце розкидає іскорки над насінням
І блукаю я, і зітхи перешіптувались.
Вогким холодком заносить від лісу,
Пахне корінням і листям над стежкою.
Зачиняє Бог свій театр, спускає завісу,
Спомин минулого несподівано замерз.
9-V-920. Полтава.
Ліричний пейзаж полтавського поля на заході сонця: недозріле збіжжя, криниця в ярку, сліди колишніх людей і Бог, що закриває завісу свого небесного театру.
Вірш датований 9 травня 1920 року й позначений Полтавою. У цей час Михайль Семенко ненадовго залишає Київ: навесні 1920 року він подорожує Україною, а влітку переїздить до Харкова. Полтавщина — край його дитинства (поет народився в Кибинцях на Миргородщині), тож пейзаж у вірші має особливий, особисто-ностальгійний вимір.
Сільський краєвид у творчості Семенка трапляється рідше, ніж місто, і тим цікавіші ці тексти: футуристична оптика й театральні метафори поєднуються тут із традиційною українською пейзажною лірикою.
Вірш складається з чотирьох строф по чотири рядки з перехресним римуванням, де рими переважно асонансні (недозрілими — горіли, криниці — колісниці; тінями — насінням, розташовувались — перешіптувались). Розмір — вільний дольник із довгими, плавними рядками.
Ритм нагадує розмірену ходу, а численні дієприкметники й дієслова руху створюють ефект мерехтливого, живого пейзажу. Остання строфа завершується неточною римою «стежкою — замерз», що підсилює відчуття раптової зупинки.
Перша строфа малює поле «хвилями недозрілими», криницю в ярку й «скалки на обрії», що гаснуть і горять від «небесної колісниці». Біблійно-міфологічний образ сонця як колісниці поєднує традиційну пейзажну лірику з космічним масштабом.
Друга строфа вводить мотив пам'яті: колись тут «проходили лавами-тінями», «розташовувались» — можливо, війська, а можливо, предки. Поле стає місцем історичної пам'яті, де сонце розкидає іскри над насінням, обіцяючи новий урожай, а ліричний герой блукає серед зітхань.
Фінал поєднує чуттєві деталі — вогкий холодок, запах коріння й листя — з театральною метафорою: «Зачиняє Бог свій театр, спускає завісу». Природа постає грандіозною виставою, а «спомин минулого несподівано замерз». Це вірш про мить, коли пейзаж стає порогом між минулим і майбуттям.
Теми: краса природи · рідна Полтавщина · пам'ять про минуле · захід сонця · світ як театр