Прив'язаний до стовпа волею Леся Курбаса
Натхненним напруженням таємничих зусиль,
Зойкають в вітрах божевільні сурми на нас
В змаганнях зростаючої сили.
Одійдіть на бік, зламавши пиху
Ласкою людини визволеної,
Гладить вітром щоку шовковим дух
Дитина смілива павзи сумної.
Заломіть пальці щирим жестом
І простягніть непокірливу руку,
Одійдіть, одійдіть, виснажені дощенту,
Зараз розітнеться підземний грюк.
13–III–920. Київ.
Експресивний театральний вірш-видіння, натхненний Лесем Курбасом: герой, прив'язаний до стовпа волею режисера, відчуває, як навколо зростає нова сила й ось-ось розітнеться підземний грюк.
Лесь Курбас — реформатор українського театру, засновник «Молодого театру» (1917) та Кийдрамте (1920), а згодом «Березолю». Михайль Семенко був близький до кола театральних новаторів, а футуристичні й авангардні пошуки в поезії та на сцені того часу розвивалися паралельно. Вірш, датований 13 березня 1920 року (Київ), свідчить про цей діалог поезії й театру.
Образ людини, «прив'язаної до стовпа», може відсилати до конкретної сценічної постановки чи репетиції Курбаса, але водночас стає метафорою митця, підкореного волі великого режисера, і людини, що перебуває в руках історії.
Вірш складається з трьох катренів із перехресним, переважно неточним римуванням (Курбаса — нас, зусиль — сили; пиху — дух, визволеної — сумної; жестом — дощенту, руку — грюк). Розмір — вільний дольник із довгими, перевантаженими рядками, що передають напругу.
Наказові конструкції («Одійдіть», «Заломіть», «простягніть») і повтор «Одійдіть, одійдіть» перетворюють вірш на своєрідну сценічну ремарку чи режисерську команду, звернену до учасників дійства.
Початковий образ — герой, «прив'язаний до стовпа» «натхненним напруженням таємничих зусиль», — поєднує мотив жертви, мученика й актора, що грає роль. Воля режисера стає майже містичною силою, а «божевільні сурми» у вітрах звучать як провісники бурі, «зростаючої сили».
Друга строфа звернена до юрби: «Одійдіть на бік, зламавши пиху». Тут з'являються ключові образи доби — «людина визволена» та дух, що гладить щоку вітром «шовковим». Сцена й історія зливаються: у театральному дійстві проступає мрія про нову, вільну людину.
Фінал наростає до кульмінації: заломлені пальці, «непокірлива рука», виснажені люди й передчуття, що «зараз розітнеться підземний грюк». Цей грюк — і театральний ефект, і образ революційного вибуху, і глибинне зрушення самої дійсності. Вірш показує, як у мистецтві 1920 року межа між сценою й життям ставала дедалі тоншою.
Теми: театр і поезія · митець і режисер · жертва і визволення · передчуття вибуху · нова людина