Вузенькою стежкою на передмісті,
Спираючись на стек
Прислухалися вуха до завірюхи
І рот ловив сніжинки.
Упала одна за комір—
Бідна сніжинка —
І ростала.
Бідна сніжинка впала.
Бідна сніжинка.
Запалив люльку
Руку
Міцніше стис.
Довга, вузенька —
Стежка—
В снізі на передмісті.
Куталось серце в хутро,
Щулилось в муфті —
Бідна маленька ручка
Змерзла.
Крутились сніжинки.
16 — XI — 919. Київ.
Імпресіоністична зимова замальовка: самотня прогулянка вузькою засніженою стежкою на передмісті, сніжинки, люлька й змерзла рука коханої. За простими деталями — щемка ніжність і тиха меланхолія.
Вірш датовано 16 листопада 1919 року, Київ. У цей час Семенко, попри маніфестаційний футуристичний гамір, писав і камерні, майже інтимні мініатюри, де експериментальна форма служить не епатажу, а передачі мінливого враження. Вони показують ліричну, вразливу сторону поета, яку часто заступає образ галасливого бунтаря.
Київ кінця 1919 року — місто, виснажене війною, змінами влади, холодом і голодом. Тим промовистіше, що в «Сніжинках» немає жодної політики: лише передмістя, завірюха й двоє людей. Ця відстороненість від подій теж є свідченням часу — спробою вберегти крихітний простір людського тепла.
Це верлібр із дуже короткими, нерівними рядками, деякі з яких складаються з одного-двох слів («Руку», «Стежка», «Змерзла»). Таке членування уповільнює читання, змушує затримуватися на кожній деталі, як погляд у снігопаді.
Рими майже відсутні; зв'язність тримається на повторах («Бідна сніжинка» тричі, «вузенька стежка» на початку й наприкінці) та на кільцевій композиції: вірш починається й завершується стежкою на передмісті та кружлянням сніжинок. Тире й розриви рядків працюють як паузи дихання на морозі.
Ліричний герой подано через окремі частини тіла: «вуха» прислухаються, «рот» ловить сніжинки, «рука» міцніше стискає. Цей прийом розщеплення сприйняття — характерна імпресіоністична техніка: людина ніби розчиняється у відчуттях. Сніжинка, що впала «за комір» і розтанула, стає мікросюжетом про крихкість і швидкоплинність усього живого.
У другій частині з'являється «маленька ручка» в муфті — і ми розуміємо, що герой іде не сам. Найсильніший образ — «Куталось серце в хутро»: внутрішній світ уподібнено до тіла, яке ховається від холоду. Жалість до сніжинки непомітно переходить у ніжність до супутниці.
Читати цей вірш варто повільно, вслухаючись у паузи. Семенко досягає ефекту простими засобами: повтор «бідна сніжинка» звучить і як дитячий лепет, і як тихий плач. За зовнішньою безсюжетністю криється тема вразливості людини у великому холодному світі.
Теми: зимовий пейзаж · ніжність і близькість · швидкоплинність · імпресіоністичне враження · самотність у місті