Нерозмірковано і тенденційно
Заперся у білу вежу нудний символіст.
Стукається лобом, нереально й безмрійно,
Об оранжеву стінку у 20 літ.
І затулює вуха, і завішує вікна —
Його галас нервує і проміння сліпить.
І жахаються стіни: їм жаль чоловіка,
Що у шафі, мов миша, сидить і скрипить.
І завішує вікна, і затулює вуха,
І не знає вже сам — чоловік він, чи гном.
А на улиці шуми... І здивовано слуха.
І розмірено стука Святий Метроном.
1919. Київ.
Іронічний портрет символіста, що замкнувся у «білій вежі» від гамору сучасного світу, тоді як за вікном розмірено стукає «Святий Метроном» — невблаганний ритм нової доби. Тон — глузливий, але з краплею співчуття до приреченого естета.
Михайль Семенко починав як бунтар проти символізму й «молодомузівської» естетики, що панували в українській поезії 1900–1910-х років. Його футуризм був передусім запереченням «вежі зі слонової кістки» — мистецтва, відгородженого від вулиці, техніки й міського ритму. Вірш «Святий Метроном» є поетичним памфлетом саме на цю позицію.
Образ «білої вежі» прямо відсилає до символістського ідеалу самотнього митця-обранця, а «оранжева стінка» й «20 літ» додають деталі побуту й віку: перед нами не міфічний мудрець, а молодий провінційний естет, який боїться життя. Семенко полемізує тут і з власними попередниками, і з тією частиною сучасників, що не прийняли нової поетики.
Вірш складається з трьох чотиривіршів, написаних довгим акцентним рядком із чотирма-п'ятьма сильними наголосами; ритм нагадує розмірене постукування, що відповідає назві. Таке звучання — свідома пародія на «музичність» символістів: розмір майже правильний, але раз у раз спотикається.
Римування перехресне: «тенденційно — безмрійно», «символіст — літ», «вікна — чоловіка», «сліпить — скрипить», «вуха — слуха», «гном — Метроном». Дзеркальний повтор «затулює вуха, і завішує вікна» / «завішує вікна, і затулює вуха» передає замкнене коло дій героя, а фінальна рима «гном — Метроном» вибудовує кульмінаційне протиставлення.
Вже перший рядок — «Нерозмірковано і тенденційно» — звучить як рецензентський вирок. Символіст «стукається лобом» об стіну, «затулює вуха» й «завішує вікна»: його самоізоляція постає не високою аскезою, а безглуздим, майже клінічним станом. Порівняння з мишею в шафі і сумнів «чоловік він, чи гном» остаточно зводять романтичного генія до карикатурної істоти.
Цікаво, що співчуття в тексті висловлюють не люди, а стіни: «їм жаль чоловіка». Це гротескне олюднення речей підкреслює, наскільки герой відірваний від живого світу. За вікном тим часом «шуми» — вулиця, гамір, модерне місто, на які він може лише «здивовано слухати».
«Святий Метроном» — центральний образ: механічний, безособовий, але освячений ритм часу, що відбиває такт незалежно від того, чи хоче хтось його чути. Для Семенка це символ нової, урбаністичної естетики, де мірило краси — не мрія, а пульс сучасності. Сакралізація приладу — і виклик, і самоіронія футуриста.
Теми: полеміка з символізмом · митець і сучасність · самоізоляція · ритм міста · іронія і гротеск