У грека зачинено кафе,
Вітрину засунуто дошками.
А на майдані зграя фей —
Туберкульозно кашляють.
Позасувай всі вікна і всі двері.
Покинь кімнату на замку —
Віддавши мозок свій химері
Зоставленого в кутку.
Розлюби простягнуту руку—
По бруку —
Сталевий загін —
Він —
Волі міцній —
В бій!
1–I–920. Київ.
Міська сцена доби громадянської війни: зачинене кафе, забиті вітрини, хворі «феї» на майдані — і раптовий перехід від замкненої химерної кімнати до марширування «сталевого загону». Настрій — від занепадницької туги до різкого бойового заклику.
Вірш позначено 1 січня 1920 року, Київ. Перший день нового року поет зустрічає в місті, де закриті кав'ярні, розбиті вітрини й голод — звичайні реалії. Згадка про кафе «у грека» — характерна деталь київського побуту, де грецькі кондитерські й кав'ярні були прикметою дореволюційного міського життя, тепер зниклого.
Для Семенка цього часу характерна напружена двоїстість: з одного боку — естетика богемного занепаду, з іншого — дедалі сильніше тяжіння до революційної риторики. Цей вірш показує саме момент переходу, коли поет ніби наказує собі покинути «химеру» і стати до лав нового світу.
Вірш написано акцентним віршем, який поступово стискається: перші строфи складаються з довгих рядків із неточними перехресними римами («кафе — фей», «двері — химері», «замку — кутку»), а фінал розпадається на коротенькі рублені рядки по одному-два слова.
Остання частина — «По бруку — / Сталевий загін — / Він — / Волі міцній — / В бій!» — побудована як ритм кроку чи барабанного дробу: суміжні рими «руку — бруку», «загін — він», «міцній — бій» звучать як команди. Графічне звуження рядків візуально передає рух колони, що віддаляється.
Перша строфа — картина мертвого міста: кафе зачинене, вітрина «засунута дошками». «Зграя фей», що «туберкульозно кашляють», — гротескне поєднання казкового й хворобливого; можливо, це знекровлені міські жінки, а можливо, вироджені мрії старої культури. Іронія тут гірка: від краси лишився лише кашель.
Друга строфа звучить як наказ самому собі: замкнути вікна й двері, лишити кімнату і мозок, «віддавши» його «химері», — тобто зректися приватного, мрійливого існування. Третя строфа доводить це до краю: «Розлюби простягнуту руку» — відмова від жалю, від милосердя, необхідна для бою.
Фінальний марш «сталевого загону» може читатися і як щирий революційний порив, і як тривожне передчуття дегуманізації. Семенко не дає однозначної оцінки: різкий перехід від хворої казки до сталі сам по собі є найсильнішим висловлюванням про ламання людини епохою.
Теми: місто в добу війни · занепад старої культури · революційний заклик · зречення приватного · дегуманізація