Вечір з товстого скла
З синіми й чорними смугами
І вже більш втримати не могла
І серце плакало від наруги.
І чекала на шовкову ніч,
Надсилала свою мрію в зорі.
Розсипались темні плями зліш
І крижані усміхались гори.
Розгойдай огні на чорних хвилях!
Розряби блискучий оксамит.
Світ навколо мене кличе: мила...
Але серце моє хоре спить.
6-Х-919. Київ.
Ліричний етюд про вечір, що постає «з товстого скла» з синіми й чорними смугами: світ кличе до любові й мрії, але хворе серце героя лишається глухим і спить.
Вірш датований 6 жовтня 1919 року й позначений Києвом — це час, коли місто кілька разів переходило з рук у руки, а Михайль Семенко, засновник українського футуризму, після повернення з далекосхідної військової служби активно творив нове мистецьке середовище: журнал «Мистецтво», групу «Фламінго», перші футуристичні видання. Попри зухвалі маніфести, у віршах цих місяців часто прориваються інтимна втома й меланхолія.
Пізніше подібні тексти увійшли до великого підсумкового зібрання Семенка «Кобзар» (1924), де урбаністичні експерименти сусідять із камерною лірикою. «Вечір з товстого скла» належить саме до цієї камерної лінії: футуристична оптика тут служить не епатажу, а передачі тонкого душевного стану.
Вірш складається з трьох катренів із перехресним римуванням, у якому точні рими (скла — могла, ніч — зліш) чергуються з асонансними й приблизними (смугами — наруги, хвилях — мила). Розмір — вільний дольник: кількість наголосів у рядку близька до сталої, але кількість ненаголошених складів між ними коливається, що надає мові розмовної невимушеності.
Інтонаційно строфи будуються наростально: перша — опис і скарга, друга — очікування ночі, третя відкривається двома окличними імперативами («Розгойдай огні…», «Розряби…»), після яких тиха кінцівка звучить як різкий спад.
Центральний образ — вечір «з товстого скла» — дуже по-футуристичному матеріальний: час доби постає предметом, вітражем чи склянкою з кольоровими смугами. Синє й чорне задають холодну гаму, а скло підкреслює відчуженість: світ видно, але до нього неможливо доторкнутися. Персоніфікований вечір «вже більш втримати не могла» — і саме ця жіноча граматична форма зливає пейзаж із ліричною героїнею чи з душею самого мовця.
Друга строфа розгортає романтичний словник — «шовкова ніч», «мрія в зорі», «крижані гори», — але Семенко трохи зміщує його: темні плями розсипаються «зліш», гори «усміхаються» крижано. Краса набуває загрозливого відтінку, мрія не зігріває.
Фінал побудований на контрасті: довкола все рухається, блищить і кличе ніжним словом «мила», а серце відповідає сном хворого. Це вірш про емоційне виснаження в час потрясінь, коли навіть найпривабливіший світ не здатен пробудити втомлену душу.
Теми: вечірній пейзаж · душевна втома · самотність · нездійсненна мрія · відчуженість від світу