Випадкові погляди з сусідньої ложі...
Михайль Семенко
Випадкові погляди з сусідньої ложі,
біля піаніна — два товариша з фронту
сьогодні для бурь
і молодого захвату.
Це нічого, що я стомлений —
від безперервного горіння
і не знав, куди пі ги.
Я прекрасно знаю,
що я останній з останніх,
я останній могікан,
і тому безкорисно волочаться товариші
даремно горять ночами —
вже перегорено за них, пізно—
нові й дальші прийдуть з інших
і роля на цьому закінчується.
Хай постоять ті, що прийшли
біля ложі, вона зайнята —
я ще вип'ю одну шкляночку,
другу вже вип'ю на Юконі
змагаючись із іншою стихією.
22–IX–920. Київ.
Про вірш
Верліброва сповідь стомленого митця, який серед театральної публіки й товаришів з фронту усвідомлює себе «останнім могіканом» і передбачає, що на зміну йому прийдуть нові люди.
Історія
Текст належить до київського періоду творчості Михайля Семенка 1919–1920 років, коли поет, уже відомий як ватажок українського футуризму, жив у місті громадянської війни, змін влад і нестатків. Багато його віршів цього часу мають вигляд щоденникових записів: дата, місце, побіжне враження, внутрішній монолог.
Мотив «останнього» і «перегорілого» для Семенка показовий: футурист, який проголошував мистецтво майбутнього, водночас гостро відчував, що революційна епоха швидко спалює людей, і навіть авангардисти стають учорашніми. Цей драматичний парадокс простежується в багатьох текстах, що згодом увійшли до «Кобзаря» (1924).
Форма
Вірш написано верлібром, близьким до ритмізованої прози: немає ні регулярного метра, ні рими, ритм тримається на синтаксичних періодах, тире та інтонаційних паузах. Рядки природно розпадаються на короткі спостереження й довші рефлексивні фрази.
Семенко використовує розмовну інтонацію, повтори («я останній з останніх, я останній могікан») і обірвані конструкції, що імітують плин свідомості. Така форма відповідає футуристичному прагненню зблизити поезію з живою мовою й документом.
Як читати
Початок задає театральну декорацію: ложа, піаніно, випадкові погляди. Ліричний герой — водночас глядач і персонаж, якого хтось розглядає з сусідньої ложі. Поруч товариші з фронту, налаштовані на «бурі й молодий захват», і цей контраст між їхньою енергією та його втомою стає нервом твору.
Ключова самоідентифікація — «останній могікан» — звучить і гордо, і гірко. Герой визнає, що згорів у «безперервному горінні», і вже не має сенсу «горіти ночами» замість інших: «вже перегорено за них». Фраза «роля на цьому закінчується» переводить особисту долю в театральну метафору: його вихід завершено, сцену займуть «нові й дальші».
Вірш читається як рання рефлексія авангарду над власною скороминущістю. За зовнішньою недбалістю тону — тверезе усвідомлення історичного конвеєра, у якому кожне покоління новаторів швидко стає минулим.
Теми: втома митця · зміна поколінь · театральність життя · самотність серед людей · революційна доба