Я схопив віки за горло,
Я тримаю за вухо момент.
Зимно й непривітно голому
Під революції аплодисменти.
Я з Богом зустрівся зором
Сидячи в кав'ярні з ним.
І шепотів Бог: горе мені,
Годі мені буть святим.
Проїздив ломовик бруком
І я сів разом з ним.
І сказав робітник безрукий:
Вчора я мав справу з ним.
Висадив непокірні ребра,
Цигарку засунувши в рот.
Засопів покійник — не треба
Городити огород.
20–I–920. Київ.
Зухвалий футуристичний вірш, у якому поет «хапає віки за горло», зустрічається з утомленим Богом у кав'ярні й чує моторошні слова безрукого робітника. Настрій — бравурний і водночас тривожно-гротескний.
Вірш датовано 20 січня 1920 року, Київ — період, коли більшовицька влада втретє встановлювалася в місті. Семенко, що на той час дедалі тісніше пов'язував футуризм із революцією, виголошує тут типовий для авангарду жест влади над часом: поет не служить історії, а тримає її «за вухо».
Водночас текст далекий від плакатної однозначності. Образи Бога, який хоче перестати бути святим, і робітника, що розправився з кимось «учора», вводять тему насильства й десакралізації, яка зробить вірш свідченням морально двоїстої атмосфери революційних років.
Вірш складається з чотирьох чотиривіршів, написаних акцентним віршем із трьома-чотирма наголосами в рядку. Інтонація розмовна, різка, з ривками, що відповідає зухвалому змісту.
Римування перехресне, з навмисно неточними й складеними римами: «горло — голому», «момент — аплодисменти», «зором — горе мені», «бруком — безрукий», «ребра — не треба», «рот — огород». Повтор «з ним» у кількох строфах зшиває різнорідні епізоди й створює ефект недоговореності: читач мусить сам здогадатися, хто цей «він».
Перша строфа — програмна заява: поет «схопив віки за горло» і «тримає за вухо момент». Проте одразу за цим іде протиставлення: «Зимно й непривітно голому / Під революції аплодисменти». Велична поза виявляється вразливою — серед гучних оплесків людина залишається голою й самотньою.
Друга строфа — сміливий богоборчий гротеск: Бог сидить із поетом у кав'ярні й скаржиться, що йому «годі буть святим». Сакральне зведено до рівня кав'ярняної розмови, проте в цьому є й співчуття: навіть Бог виснажений епохою.
Третя і четверта строфи найтемніші: безрукий робітник каже, що «вчора мав справу з ним», «висадив непокірні ребра», а «покійник» сопе, що не треба «городити огород». Чорний гумор приховує насильство революційних днів. Вірш варто читати як мозаїку, де бравада поета-футуриста співіснує з невимовною жорстокістю часу.
Теми: поет і час · революція і насильство · богоборство · чорний гумор · самотність людини в історії