Зміями розкидається від заграви —
Блискучими й глибокими зміями —
Зміями огневими — на барви,
Вкриті чорним простирадлом, вії.
Це було вночі — може тому
Не було видно ненажерних натовпів —
Ніч схилялась до небо божественного,
І одірвана вивіска бряжчала: на тобі.
Може тому тремтіли дівочі вії
Ненажерний світ — в ясній сльозі без барви— і
Небо страшносудило огневими зміями,
Небо розкидалося загравами.
3–II–920. Київ.
Апокаліптична нічна картина міста в загравах пожеж: вогняні змії на небі, порожні вулиці, тремтячі дівочі вії й небо, що вершить страшний суд.
Вірш датований 3 лютого 1920 року, Київ. Місто щойно пережило зміну влади, бої, пожежі й погроми; заграви над київськими кварталами були не метафорою, а повсякденною реальністю. Михайль Семенко в ці місяці створює цілу низку віршів, де урбаністичний пейзаж набуває рис катастрофи.
Для українського футуризму місто було головною темою, проте в цих текстах Семенко бачить його не тріумфом техніки, а простором руйнування. Подібна образність зближує його з експресіоністськими тенденціями тогочасної європейської поезії.
Вірш складається з двох восьмирядкових строф, що фактично розпадаються на катрени з перехресним, переважно неточним, асонансним римуванням (заграви — барви, зміями — вії, тому — божественного, натовпів — на тобі). Ритміка — вільний дольник з довгими рядками й численними тире.
Повтор ключового слова «зміями» на початку й у кінці твору утворює кільцеву композицію: вірш замикається тим самим образом, з якого розпочався, але тепер він набуває значення небесної кари.
Перший рядок одразу задає візуальну домінанту: вогняні змії, що «розкидаються від заграви», — це язики полум'я, відблиски пожеж і водночас біблійний образ кари. «Чорне простирадло», яким укриті вії, нагадує саван і переносить космічну картину в інтимний, тілесний вимір.
Друга частина тексту несподівано буденна: «одірвана вивіска бряжчала: на тобі». Ця деталь розбитого міста звучить як глузливий голос самої дійсності. Відсутність «ненажерних натовпів» пояснюється ніччю, але читач розуміє, що порожнеча — наслідок страху.
Кульмінація — неологізм «страшносудило»: небо саме здійснює страшний суд над «ненажерним світом». Між цими масштабами — тремтячі дівочі вії та «ясна сльоза без барви», єдиний чистий і беззахисний образ. Вірш поєднує апокаліптичний пафос із тонким співчуттям до людини посеред катастрофи.
Теми: місто в пожежах · апокаліпсис · страшний суд · людська беззахисність · громадянська війна