Де дихає Байкал
Микола Вінграновський
Де дихає Байкал, де не встига повітря,
Де все з усюд — не хочу і не дам! —
За спинами ледащ, снобів’я і сопів’я —
Найближчий мій розмерзлоокий БАМ!
Тут океанні очі — море-морем.
Далеко йти — далеку даль нести.
Я знаю добре: не люблю я горем.
Не горем любимо. Наш поступ — з доброти.
На вічності, на вічній на мерзлоті
В туманно-фіолетовій імлі
Себе несем в турботі, в плоті, в поті
І серце на небесному крилі.
У поколіннях гідночеснолицих,
У тому, що не хочу і не дамі —
Народ мій тут іще раз народився,
Мій молодо-цілинно-юно-БАМ.
1977
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Де дихає Байкал, де не встига повітря») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («На вічності, на вічній на мерзлоті») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Мій молодо-цілинно-юно-БАМ») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · історична пам’ять · степові простори