Де ти, мій коню…
Микола Вінграновський
Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.
Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали,
Теплий пил тривог моїх куривсь…
І глибоким гордовитим ржанням
Крізь державні далі над Дніпром
Ти в’їржаа у світ моє кохання
І закляк на кручі між дібров.
І коли у розпачу хвилину
Гриз я землю з болю у гаю,
Ти будив копитом Україну
Й журно ржав на молодість мою.
Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття…
Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені — дружина й Україна,
Сто тривог і тисяча доріг!
1962
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («І коли у розпачу хвилину») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Сто тривог і тисяча доріг») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · історична пам’ять · плив часу · степові простори