Десь є там яр у глибині полів…
Микола Вінграновський
Десь є там яр у глибині полів,
Десь є там я над яром тим дніпровим.
У тім яру на темнім дні діброви
В цю білу провесінь до себе я розцвів.
І день і ніч, і нощеденно в цвіті
Цвіту собі у тім яру в полях.
В моїх руках гніздо складає птах,
Яєчко ронить в руки білоквіті.
Не журюся. Не плачу. Мені добре.
Дніпро під тінню хмари — лю-лі-лю.
Іван-гора над яром спину горбе,
Несе під гору все моє “люблю”.
Люблю — не журюся, люблю — не плачу — небо.
Вчорашню тінь коханої люблю.
Десь є там яр, де я цвіту до себе,
І тим єдиним цвітом я не сплю.
1962
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Десь є там яр у глибині полів») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Не журюся. Не плачу. Мені добре») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («І тим єдиним цвітом я не сплю») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · космічний політ · степові простори